Як би не змінювалося життя, як би не перевертався світ з ніг на голову, які б події не відбувалися навколо, є те, що лишається незмінним. Сонце сходить над світом щоранку, а люди шукають кохання й любові. І пишуть про неї з покоління в покоління, і знаходять слова, метафори і рими, від яких серце то завмирає, то б’ється частіше. І доки хтось пише про любов, завжди є й той, хто читає про неї.
Поетичні добірки проникливих віршів про любов та української поезії про кохання з року в рік посідають місця ваших улюблених сторінок для читання на Bookmarin. Пропоную не спинятися на цьому шляху, тож сьогодні зібрала для вас нову колекцію романтичних віршів від українських майстрів слова різних часів. Ще одна низка поезій пронизаних ніжністю і пристрастю, відданістю і вірністю, глибиною й висотою справжнього кохання. Читаймо разом!
***
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю — ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це — витвір самоти,
нехай це — вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
***
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі,
В день такий — віддатись поцілункам,
В день такий — цілим натхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча;
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку, золотом прозорим,
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить.
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила
Ні на що — твоїх єдиних уст.
(Олена Теліга)
***
ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба
блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
на що сподівається кожен?
а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те, що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє
***
Небо зорі у воду сіє,
Я у пригорщу їх ловлю…
Де знайти я слова зумію,
Щоб сказать, як тебе люблю?
Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі убить,
Коли іноді й сам не вірю,
Що я здатний отак любить?..
***
Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться,мій друже,я те знаю.
Моє кохання–то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та сумний,–
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в’яне,
Я не зав’яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви,-
І спогад любих літ повік не згине.
***
Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова — тріски дубові,
Дні — болящі, немічні старці,
Магістралі — темні манівці,
Яблуневий цвіт — зола летюча,
Небеса — асфальтна сіра туча,
Сміх — петля на горлі, булка — глей,
Пісня —хоч бери і сам заблей!
Ось — любов! Дими — дихання липи,
Почування й слово — смолоскипи,
Дні — невтомні, ясні юнаки,
Манівці — між зорями стежки,
Попіл — крила золотої птиці,
Хмара — поле стиглої пшениці,
Плач — знімає з голосу петлю,
Пісня й хліб волають: “Я люблю!”
***
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
(Іван Франко)
Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.
Ти — спеки настій. Ти — пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти — пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.
Руки обплетені, вуста обпалені
Глибинними незагнузданними пожежами,
І зеленокоса ніжність пальми
Тебе не схолодить своїми одежами.
Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний,
мій карий,
мій чорний раю.
(Іван Драч)
***
коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
«ти не бійся
я разом з тобою»
коли загнаний в кут коли губиш маршрут і здаєшся практично без бою
порятує оце: «я з тобою
я тут
ти не бійся
я тут
я з тобою»
коли відчай і сумніви втома і страх напророчать тобі параною
ворухнуться
беззвучнo її уста:
«все нормально
я тут
я з тобою»
***
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.
***
Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов…
І хотілось вічно так стояти…
Перший сніг і першая любов.
Як співала кров у юних жилах!..
Вечір той весну в серця нам ніс…
На щоках твоїх, до болю милих,
я губами пив алмази сліз…
Ми стояли. Падав сніг без звуку.
Твої очі зорями цвіли…
І в руках моїх кохані руки
ніжними й покірними були.
Білі квіти розсипало небо,
і співала в жилах юна кров…
Ми мовчали… Слів було не треба.
Перший сніг і першая любов.
(Володимир Сосюра)
***
розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл..
нас розрізали навпіл іще у життях минулих
де були ми хлібиною яблуком чи колесом
нас розрізали навпіл а потім про нас забули
і почався цей довгий важкий і фатально фальшивий сон
це такий напіврозпад що далі вже падати нікому
це така параноя де пара не рівна двом
половинність свою як вину усвідомлюєш з віком
бо не гоїться шов за єдиним твоїм крилом
розмикати обійми і болісно і небезпечно
електрична дуга ніби гад: прослизнула – й уже нема
лиш відгонять горілим і губи і пальці обпечені
й розповзається світ по усіх своїх палених-палених швах
арифметика тіл не вкладається в рамки програми
геометрія кола завжди потребує двох
обійми мене мила всіма чотирма руками
хай народиться знову наш високовольтний бог
Кохати – нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати – це щомиті дивуватись,
Це – задихатись з подиву – любові.
Це – припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові –
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
(Іван Драч)
***
Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
***
І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди.
Уздовж доріг — тривалих, золотих —
ходою обережною мисливця
веди за тих, хто здався і спинився,
за тих, хто помилився і затих.
В цій осені — тривожній і німій,
де замовкає голос недоречний,
веди мене, мій вічний, мій конечний,
мій втрачений і небезпечний мій.
І теплих сосен набраний курсив.
І вересня різке різноголосся.
Ще не скінчилось те, що почалося.
Ще може статись все, про що просив.
***
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
(Григорій Чубай)
***
Коло тебенько я — дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.
Зірно каже тобі про дощ,
Про краплину малу на ньому,
Про чорнобиль і нехворощ,
І дорогу — назад додому.
Бо додому воно завжди:
Полину і сльозі — додому.
Сніг іде. Голубінь з ожин.
І морозик цвіте по-свому.
Коло тебенько я — за всіх.
А як ні — за одне лиш небо…
Збився з ніг золотий поріг
Біля тебенько, коло тебе.
(Микола Вінграновський)
***
Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.
***
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.
Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.
Весняного вечора танго голубе, –
розлилась мелодія, місто затопила.
Усміхом-покорою обів’ю тебе,
в присмерку пахучому вже не руки – крила.
Чом стежки не сходились, і вуста мовчали,
і зоря дивилася холодно згори,
і льодами бралися наших душ причали,
а по них металися-плакали вітри?
Притихає вулиця, світло у вікні –
і зітхання-спомини у небеснім дзвоні;
ти корону місячну подаєш мені,
вуст вуста торкаються – але чом солоні?
Танго нас підхоплює – танго голубе,
як вода до берега, пригортаюсь: «Милий, –
тілом, серцем, пам’яттю я веду тебе, –
спий мене закохано – віддану, щасливу…»
(Наталка Поклад)
***
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
а вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
для смутків сутулих — непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато.
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!
***
Говорю я з тобою мовчки.
Тиша хмарою проплива.
І вовтузиться думка, мов квочка,
В намаганні родить слова.
Тиша важчає. Терпнуть губи,
Тиша репне навпіл ось-ось.
Припаду я шалено й грубо
До безумства твоїх волось.
Упаде байдужості маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості — теплоти.
Насміються з своєї беззубості
Прописні допотопні думки,
Джерелом вдарить ніжність із грубості,
Заворкують живі струмки.
Задихнеться від люті сірість —
Нам на щастя, а їй на зло.
Поміж нас підведеться щирість
І з’єднає наше тепло!
Мені б тебе боятись, як вогню.
неначе смерч, мені б тебе минати…
А я біжу босоніж на стерню –
зернину щастя в сутінках шукати.
Закушені вуста, і мокра ніч,
і руки у безпомічній надії,
і на півсвіту злісно пуга сич,
угледівши росиночку на вії.
…Ну чом не дати прошаку води,
і хай би йшов собі у другу хату?..
Мовчу, й переціловую сліди,
і проклинаю осінь пелехату.
(Наталка Поклад)
***
Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях голос мій
достига урожаєм,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте…
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона…
Із крила небокраю впала хмари
червона хустина,
І виглядує вірш мій,
наче хлопчик рудий, із-за тину…
Бузинова сопілка у золоті сну…
***
я вірю у силу і в астенію
я вірю у твердість і вірю у гнучкість
я мало що знаю і мало що вмію
та певен що нас вже ніщо не розлучить
хоч кажуть кохання триває три роки
і кажуть що пристрасть за ніч вигорає
та нам ні до чого ці марні уроки
бо ми ще вчимося у себе навзаєм
бо ми ще дивуємось кожному слову
і ніжність досліджуєм факультативно
ми зáвжди незрілі завжди не готові
це дивно і гарно це гарно і дивно
а разом ми сильні і астенічні
і часом гнучкі а часами – камінні
і кожна хвилина для нас ніби вічність
коли ми не разом коли ми мов тіні
і кожна хвилина для нас ніби глина
коли ми – ліпнина єдиного літа
і так нам безумно бездумно дитинно
немов у господньому «будьте як діти»..
..а навіть коли бути сильним несила
ми гнулись та не прогинались без міри
і ми несміливими бути не сміли
бо є в нас кохання і трошечки віри
***
стіни, що затуляють чотири сторони світу,
усе ще не дім.
струни, напнуті на гриф,
усе ще не музика.
і серце, в якому любов не живе,
неживе.
(Мар’яна Савка)
Можливо, вас також зацікавлять:
Знову осінь зачаровує нас своїми барвами й ароматами, квітами й туманами, розмаїттям смаків і звуків. Знов вона наповнює душу затишком, спогадами, бажанням миру і добра, думками про земне і вічне і світлою журбою. І все те незмінно й невидимо перетворюється у натхнення для майстрів слова та їхніх читачів. Попередня добірка віршів про осінь вже кілька років тримається серед ваших улюблених публікацій, тож нова осінь — ідеальний час для нової поетичної колекції. Запрошую вас до свіжої порції затишної та барвистої, закоханої та задумливої осінньої поезії від Ліни Костенко, Євгена Плужника, Івана Франка, Василя Симоненка, Анатолія Качана, Максима Рильського та інших українських поетів. Читаймо і надихаймося разом!
***
Сю ніч зорі чомусь колючі,
як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
– Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
а сьогодні вже восени!
***
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке ще там у біса горе,
Коли серця у нас живі?
Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.
Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.
(Максим Рильський)
***
Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки.
Квіти оживають, і з дерев спадають
Жовті нагідки.
Яблука і груші падають на землю,
Боки, спини б’ють.
Люди їх збирають, у мішки ховають,
Кури їх клюють.
Бавляться дітками, бавляться квітками,
Моляться батьки.
Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки.
(Олександр Олесь)
***
Холодна земля, а діти, як завжди, босі,
Я кличу їх в дім і грію, немов курчат.
Замерзла душа… На вулиці знову осінь
Прийшла і ледь чутно торкнулась мого плеча
Я в чашку кладу маленький шматок імбиру,
І ставлю на стіл тарілку солодких слив.
На серці печаль… І хочеться просто миру.
На нашій землі, щоб, як осінь, він наступив.
Тривоги щодня. До них я не звикла й досі,
І кожен мій день вже наче якесь кліше.
Я справді втомилась…
В країні війна і осінь,
А дуже б хотілось
щоб
осінь була лише…
(Юлія Олефір)
***
Жовте листя, немов перину,
стеле осінь мені до ніг.
Полюбив молоду дівчину,
полюбив, як умів, як міг.
Полюбив не за чорні брови,
не за вроду, немов весну,
а за щиру, гарячу мову
і за душу її ясну.
Полюбив — як сказать, не знаю,
та й потреби у тім нема,
я щасливий, що я кохаю,
ну, а решта мені дарма.
***
Зібравши в кошик зорепади,
У глечик сонячне тепло,
Через оливкові левади
Русяве літо побрело.
Іще на згадку запалило
Лампадки яблук золотих.
Курилось осені кадило
Між кедрів темних і густих.
Легкий посріблений серпанок
Осяяв вересня чоло,
У тишу приспаних альтанок
Сухого листя намело.
І на грибній пахучій юшці
Настояв ліс легкий ефір,
Дріма на ситцевій подушці
Медове сонце поміж гір.
І вже змирилася природа
З осіннім шепотом журним,
Та досі сниться літня врода
Вагітним яблунькам рясним.
(Наталя Данилюк)
***
Осінній вітре, що могучим стоном
Над лісом стогнеш, мов над сином мати,
Що хмари люто гониш небосклоном,
Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;
Що у щілинах диким виєш тоном
І рвеш солому із сільської хати,
Зів’яле листя гоном-перегоном
По полю котиш, – вітре мій крилатий!
Я довго пильно слухав стону твого
І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:
Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!
О вітре-брате! Як мене побачиш
Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,
Чи гнівно слід буття завієш мого?..
(Іван Франко)
***
Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене! — не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…
Не заблукають з хуторів лелеки,—
Хіба що вітер хмари нажене…
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!
Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе…
Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час,— і всесвіт не тече…
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей…
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів.
Червоним золотом із груші
Останнє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А птиця стала на крило.
Давно відпахла медуниця,
У підземеллі спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у полях.
Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.
Було це літо урожайне:
Потоком сонячних краплин
Зерно із бункерів комбайнів
Текло у кузови машин.
Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Через дорогу пробіжить.
Куди не глянеш — пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Стоять лише дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.
Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів,
І дощ цілує на дорозі
Сліди людей і тракторів.
(Анатолій Качан)
***
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…
(Ліна Костенко)
***
Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…
І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі журавлі;
І хтось останній на полі дооре
Вузеньку смужку вогкої землі…
Та, може, вітер, трубадур осінній,
Від поля співом мудрим пропливе –
Про те, що сховано в малім насінні
Життя нове!
***
В осонні вересень так радісно сурмить
у розтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.
Збігаються вітри з усіх усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.
Вже починається, вже день – на волоску,
який узимку навпіл перерветься.
Час, мов мурашка в мокрому піску, –
не б’є, а шарудить шершавим серцем.
Ти, чий привіт, як вересневий сяйвося́й,
чиї щедроти, як ліщина повна,
не покидай мене, не полишай
так швидкохо́до, так безповоротно!
… Але не був помірним той відхід –
пручалася природа і зітхала,
з дерев, мов з таємничих пірамід,
година – за секунду в сніг сповзала.
У сніг не той, що холодом бере,
не той, з якого ліплять білу бабу,
а в той, що – сум, у той, що – нота “ре”
й передчуття кінцевого етапу.
Там листя стрілами посипалося враз,
земля жовтогарячим запалала,
з колиски випав ліс, чи сніг, чи час, –
коли тебе, осоннього, не стало.
(Сергій Губерначук)
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
(Ліна Костенко)
Знов
золоті листочки
клена
летять на землю
і на мене,
такі тендітні
та сумні.
Летять,
кружляючи крилато,
і, мов сліди
качиних лапок,
лягають тихо
на землі…
***
Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить…
(Надія Красоткіна)
Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.
В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.
Зійди мені!.. В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.
Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.
Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби.
Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!
Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню
Приносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці…
Як час іде!.. Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…
У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі…
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі.
Мені приснились ми… Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!..
***
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль,
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі… І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! —
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.
(Ліна Костенко)
***
Водить осінь хороводи,
Під мелодію дощів
На прогулянку виходять
Парасолі і плащі.
Там розмову парасолі
Із плащами завели:
«Ах, як довго у неволі,
У темниці ми були.
Та вернулися тумани, задощило в небесах, —
І ми знову у пошані,
Знов нас носять на руках…»
І прийшли тоді до згоди парасолі і плащі,
Що найбільша насолода —
Це коли ідуть дощі.
(Анатолій Качан)
***
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
***
Коли надходить вересень злотавий
Повільною ходою і, йдучи,
Шовкові пестить вруна і отави,
І журавлі гуртуються в ключі,
Вночі люблю дивитися, як креслять
Засинений осінній небосхил
Падучі зорі, – наче сіє тесля
Сріблясту тирсу з-під огнистих пил…
Огню такого! Стомлена природа
Опочиває у красі такій,
Що, мабуть, справді вища нагорода
За пристрасть літа – тихий супокій!
(Євген Плужник)
Можливо, вас також зацікавлять:
Найчастіше пісня народжується з одномоментного симбіозу музики і тексту, або ж музика грає першу скрипку, і вже на неї лягають слова. Але буває й так, що спочатку було слово. Що пісня народжується значно пізніше, коли вірш, написаний майстром слова, раптово западає в душу майстру нот, і він починає чути між рядків свою музику. Сьогодні я зібрала для вас саме таку незвичайну поетичну добірку: у ній оселилися українські вірші, які перетворилися на відомі пісні, іноді чекаючи своєї музики десятки літ. Читайте, слухайте і надихайтеся!
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
(Андрій Малишко)
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами, –
Сорочку мати вишила мені червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливі і сумні мої, щасливі і сумні мої дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
(Михайло Старицький)
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато
Вип’єте холодного вина
Хтось принесе білі айстри
Скаже хтось: “Життя прекрасне”
Так життя прекрасне а вона
А вона а вона сидітиме сумна
Буде пити не п’яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль
Так у світі повелося
Я люблю її волосся
Я люблю її тонкі вуста
Та невдовзі прийде осінь
Ми усі розбіжимося
По русифікованих містах
Лиш вона лиш вона
Сидітиме сумна
Буде пити не п’яніти від дешевого вина
Моя дівчинко печальна
Моя доле золота
Я продовжую кричати
Ніч безмежна і пуста
(Кость Москалець)
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою – злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», –
і стала замисленим полем,
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
(Борис Олійник)
Я стужився мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі – печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.
Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.
(Тарас Шевченко)
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(Василь Симоненко)
Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,
Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона:
“Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?
І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:
“Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить
Біг мій вічний – тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;
Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.
Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:
Вітер гонить, хвиля ломить- і я вже на дно пішов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!
Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.
Кажуть, що природа – мати нас держить, як їм там тре,
А в кінці мене цілого знов до себе відбере.
Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,
То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене.
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь –
Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!”
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,
Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:
“Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил –
Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий повернув
І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,
Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.
Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш!
А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!
(Іван Франко)
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.
Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.
Ось туди пішла вона,
Та гуляючи,
З иншим, своїм любчиком
Розмовляючи.
За її слідами я
Мов безумний біг,
Обливав з сльозами я
Пил із її ніг.
Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ловив
На хвилиночку.
І мов нурок перли ті
На морському дні,
Сквапно так мій слух ловив
Всі слова її,
Отсе тая стежечка
Ізвивається,
А у мене серденько
Розривається.
Залягло на дні його
Те важке чуття:
Тут на віки згублений
Змисл твого буття.
Все, що́ найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!
Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!
(Іван Франко)
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!
(Тарас Шевченко, фрагмент з поеми “Тополя”)
Можливо, вас також зацікавлять:
Сьогодні хочу запросити вас до чарівного, милого і доброго світу Квіткових Фей (Flower Fairies), створеного всесвітньо відомою британською художницею-ілюстраторкою та поетесою Сесіль Мері Баркер (Cicely Mary Barker).
Народившись у Кройдоні, передмісті Лондона, Сесіль рано виявила талант до малювання, тож мама підтримувала її художні здібності, і дівчинка відвідувала Кройдонську школу мистецтв. У 1923 році вона почала створювати свою серію «Квіткові Феї», яка і принесла їй приголомшливе визнання. У цій колекції книжок представлений цілий всесвіт фей, пов’язаних з різними квітами, рослинами та деревами, і вона не лише ілюструвала їх, але й писала вірші до власних ілюстрацій. На стиль Сесіль Мері Баркер вплинув рух Arts and Crafts (Рух мистецтв і ремесел), який наголошував на важливості збереження та вдосконалення традиційних технік. Художниця використовувала акварелі для створення ніжних і детальних ілюстрацій, на її роботах присутнє розмаїття природних елементів, наприклад, листя, квітів та комах. Поезія та ілюстрації Сесіль Мері Баркер мали на меті зобразити красу та магію природи та заохотити дітей цінувати та плекати природний світ навколо них. І вони справді це роблять, зачаровуючи читачів і митців крізь часи та покоління.
У цій публікації познайомимося з Феями Абетки (Alphabet Fairies), ілюстрації додам разом з оригінальними віршиками, для тих, хто читає англійською мовою. Насолоджуйтесь і надихайтеся!
Up in the tree we see you, blossom-babies,
All pink and white;
We think there must be fairies to protect you
From frost and blight,
Until, some windy day, in drifts of petals,
You take your flight.
You’ll fly away! But if we wait with patience,
Some day we’ll find
Here, in your place, full-grown and ripe, the apples
You left behind –
A goodly gift indeed, from blossom-babies
To human-kind!
(Cicely Mary Barker)
At the edge of the woodland
Where good fairies dwell,
Stands, on the look-out,
A brave sentinel.
At the call of his bugle
Out the elves run,
Ready for anything,
Danger, or fun.
Hunting, or warfare,
By moonshine or sun.
With bluebells and campions
The woodlands are gay,
Where bronzy-leaved Bugle
Keeps watch night and day.
(Cicely Mary Barker)
Who shall the chosen fairy be
For letter C?
There’s Candytuft, and Cornflower blue,
Campanula and Crocus too,
Chrysanthemum so bold and fine,
And pretty dancing Columbine.
Yes, Columbine! The choice is she;
And with her, see,
An elfin piper, piping sweet
A little tune for those light feet.
That dance among the leaves and flowers
In someone’s garden.
(Is it ours?)
(Cicely Mary Barker)
Dahlias and Delphiniums,
you’re too tall for me;
Isn’t there a little flower
I can choose for D?
In the smallest flower-bed
Double Daisy lifts his head,
With a smile to greet the sun,
You, and me, and everyone.
Crimson Daisy, now I see
You’re the little lad for me!
(Cicely Mary Barker)
Eyebright for letter E:
Where shall we look for him?
Bright eyes we’ll need to see
Someone so small as he.
Where is the nook for him?
Look on the hillside bare,
Nibbled by bunnies;
Harebells and thyme are there,
All in the open air
Where the great sun is.
There in the turf is he,
(No sheltered nook for him!)
Eyebright for letter E,
Saying, “Please, this is me!”
That’s where to look for him.
(Cicely Mary Barker)
Fuchsia is a dancer
Dancing on her toes,
Clad in red and purple,
By a cottage wall;
Sometimes in a greenhouse,
In frilly white and rose,
Dressed in her best for the fairies’ evening ball!
(Cicely Mary Barker)
“When gorse is out of blossom,”
(Its prickles bare of gold)
“Then kissing’s out of fashion,”
Said country-folk of old.
Now Gorse is in its glory
In May when skies are blue,
But when its time is over,
Whatever shall we do?
O dreary would the world be,
With everyone grown cold—
Forlorn as prickly bushes
Without their fairy gold!
But this will never happen:
At every time of year
You’ll find one bit of blossom—
A kiss from someone dear!
(Cicely Mary Barker)
Have you pennies? I have many:
Each round leaf of mine’s a penny,
Two and two along the stem—
Such a business, counting them!
(While I talk, and while you listen,
Notice how the green leaves glisten,
Also every flower-cup:
Don’t I keep them polished up?)
Have you one name? I have many:
“Wandering Sailor”, “Creeping Jenny”,
“Money-wort”, and of the rest
“Strings of Sovereigns” is the best,
(That’s my yellow flowers, you see.)
“Meadow Runagates” is me,
And “Herb Twopence”. Tell me which
Show I stray, and show I’m rich?
(Cicely Mary Barker)
I am Iris: I’m the daughter
Of the marshland and the water.
Looking down, I see the gleam
Of the clear and peaceful stream;
Water-lilies large and fair
With their leaves are floating there;
All the water-world I see,
And my own face smiles at me!
(Cicely Mary Barker)
In heat of summer days
With sunshine all ablaze,
Here, here are cool green bowers,
Starry with Jasmine flowers;
Sweet-scented, like a dream
Of Fairyland they seem.
And when the long hot day
At length has worn away,
And twilight deepens, till
The darkness comes—then, still,
The glimmering Jasmine white
Gives fragrance to the night.
(Cicely Mary Barker)
Golden King of marsh and swamp,
Reigning in your springtime pomp,
Hear the little elves you’ve found
Trespassing on royal ground:—
“Please, your Kingship, we were told
Of your shining cups of gold;
So we came here, just to see—
Not to rob your Majesty!”
Golden Kingcup, well I know
You will smile and let them go!
Yet let human folk beware
How they thieve and trespass there:
Kingcup-laden, they may lose
In the swamp their boots and shoes!
(Cicely Mary Barker)
Gentle fairies, hush your singing:
Can you hear my white bells ringing,
Ringing as from far away?
Who can tell me what they say?
Little snowy bells out-springing
From the stem and softly ringing—
Tell they of a country where
Everything is good and fair?
Lovely, lovely things for L!
Lilac, Lavender as well;
And, more sweet than rhyming tells,
Lily-of-the-Valley’s bells.
(Cicely Mary Barker)
I am Mallow; here sit I
Watching all the passers-by.
Though my leaves are torn and tattered,
Dust-besprinkled, mud-bespattered,
See, my seeds are fairy cheeses,
Freshest, finest, fairy cheeses!
These are what an elf will munch
For his supper or his lunch.
Fairy housewives, going down
To their busy market-town,
Hear me wheedling: “Lady, please,
Pretty lady, buy a cheese!”
And I never find it matters
That I’m nicknamed Rags-and-Tatters,
For they buy my fairy cheeses,
Freshest, finest, fairy cheeses!
(Cicely Mary Barker)
Nasturtium the jolly,
O ho, O ho!
He holds up his brolly
Just so, just so!
(A shelter from showers,
A shade from the sun;)
’Mid flame-coloured flowers
He grins at the fun.
Up fences he scrambles,
Sing hey, sing hey!
All summer he rambles
So gay, so gay—
Till the night-frost strikes chilly,
And Autumn leaves fall,
And he’s gone, willy-nilly,
Umbrella and all.
(Cicely Mary Barker)
The families of orchids,
they are the strangest clan,
With spots and twists resembling
a bee, or fly, or man;
And some are in the hot-house,
and some in foreign lands,
But Early Purple Orchis
in English pasture stands.
He loves the grassy hill-top,
he breathes the April air;
He knows the baby rabbits,
he knows the Easter hare,
The nesting of the skylarks,
the bleat of lambkins too,
The cowslips, and the rainbow,
the sunshine, and the dew.
O orchids of the hot-house,
what miles away you are!
O flaming tropic orchids,
how far, how very far!
(Cicely Mary Barker)
Pansy and Petunia,
Periwinkle, Pink—
How to choose the best of them,
Leaving out the rest of them,
That is hard, I think.
Poppy with its pepper-pots,
Polyanthus, Pea—
Though I wouldn’t slight the rest,
Isn’t Pansy quite the best,
Quite the best for P?
Black and brown and velvety,
Purple, yellow, red;
Loved by people big and small,
All who plant and dig at all
In a garden bed.
(Cicely Mary Barker)
Queen of the Meadow
where small streams are flowing,
What is your kingdom
and whom do you rule?
“Mine are the places
where wet grass is growing,
Mine are the people of marshland and pool.
“Kingfisher-courtiers,
swift-flashing, beautiful,
Dragon-flies, minnows,
are mine one and all;
Little frog-servants who
wait round me, dutiful,
Hop on my errands and come when I call.”
Gentle Queen Meadowsweet,
served with such loyalty,
Have you no crown then,
no jewels to wear?
“Nothing I need
for a sign of my royalty,
Nothing at all but my own fluffy hair!”
(Cicely Mary Barker)
In wet marshy meadows
A tattered piper strays—
Ragged, ragged Robin;
On thin reeds he plays.
He asks for no payment;
He plays, for delight,
A tune for the fairies
To dance to, at night.
They nod and they whisper,
And say, looking wise,
“A princeling is Robin,
For all his disguise!”
(Cicely Mary Barker)
A flower for S!
Is Sunflower he?
He’s handsome, yes,
But what of me?—
In my party suit
Of red and white,
And a gift of fruit
For the feast tonight:
Strawberries small
And wild and sweet,
For the Queen and all
Of her Court to eat!
(Cicely Mary Barker)
Now will we tell of splendid things:
Seagulls, that sail on fearless wings
Where great cliffs tower, grand and high
Against the blue, blue summer sky.
Where none but birds (and sprites) can go.
Oh there the rosy sea-pinks grow,
(Sea-pinks, whose other name is Thrift);
They fill each crevice, chink, and rift
Where no one climbs; and at the top,
Too near the edge for sheep to crop,
Thick in the grass pink patches show.
The sea lies sparkling far below.
Oh lucky Thrift, to live so free
Between blue sky and bluer sea!
(Cicely Mary Barker)
Poor little U
Has nothing to do!
He hasn’t a flower: not one.
For U is Unlucky, I’m sorry to tell;
U stands for Unfortunate, Ugly as well;
No single sweet flowery name will it spell—
Is there nothing at all to be done?
“Don’t fret, little neighbour,”
says kind fairy V,
“You’re welcome to share
all my flowers with me—
Come, play with them, laugh, and have fun.
I’ve Vetches in plenty for me and for you,
Verbena, Valerian, Violets too:
Don’t cry then, because you have none.”
(Cicely Mary Barker)
Wallflower, Wallflower, up on the wall,
Who sowed your seed there?
“No one at all:
Long, long ago it was blown by the breeze
To the crannies of walls
where I live as I please.
“Garden walls, castle walls, mossy and old,
These are my dwellings;
from these I behold
The changes of years;
yet, each spring that goes by,
Unchanged in my sweet-smelling
velvet am I!”
(Cicely Mary Barker)
You saucy X! You love to vex
Your next-door neighbour Y:
And just because no flower is yours,
You tease him on the sly.
Straight, yellow, tall,—of Nettles all,
The handsomest is his;
He thinks no ill, and wonders still
What all your mischief is.
Yet have a care! Bad imp, beware
His upraised hand and arm:
Though stingless, he comes leaping—see!—
To save his flower from harm.
(Cicely Mary Barker)
Z for Zinnias, pink or red;
See them in the flower-bed,
Copper, orange, all aglow,
Making such a stately show.
I, their fairy, say Good-bye,
For the last of all am I.
Now the Alphabet is said
All the way from A to Z.
(Cicely Mary Barker)
Можливо, вас також зацікавлять статті про інших книжкових ілюстраторів: Джейн Чепмен, Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
Ще одна романтична добірка віршів, сповнених щемкої ніжності, палкої пристрасті, світлих надій та темного болю розлуки. Цього разу запрошую вас до читання поезії про кохання від видатного поета-шістдесятника Василя Симоненка, який лишив по собі величезний і розмаїтий поетичний доробок, і вагоме місце в ньому займає саме інтимна лірика. Читаймо і надихаймося.
***
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
Зa рoжeвих iлюзiй вyaль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бyвaлo б, трeмтiлa зiркa
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів — любов.
В дyшi щeдрo вoнa б свiтилa,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
— Нeнaгляднa, злющa, чyдoвa,
Я без тебе не можу жить!..
(Василь Симоненко)
***
Всi oбрaзи й кривди дo oднoї
Я тобі забуду і прощу —
Жду твоєї ласки хоч малої,
Як земля у спеку жде дощу.
O жoрстoкa! Щaстя хoч крaплинy
В душу мою змучену згуби —
Полюби і зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!
(Василь Симоненко)
***
Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменту зроду не зліплю,
Tiльки в oчi нiжнi зaдивлюся,
В них свою тривогу утоплю.
І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.
Довго білі таємничі крила
Oбвивaють мaрeвoм видiнь,
І стоїш ти, крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.
І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи, неціловані і грішні,
Очі, божевільно голубі.
(Василь Симоненко)
***
Мерехтять у тумані огні,
Впали роси на заспані трави…
Ти прийди, усміхнися мені,
Ластів’ятко моє кучеряве.
Тихо вечір тумани пряде,
І не чути й не видно нікого,
Лиш чекання моє молоде
Одиноко стоїть край дороги.
У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.
(Василь Симоненко)
***
Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокій ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І оченята милі і ясні.
І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні,
Палить мене в безжальному вогні.
І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою.
(Василь Симоненко)
***
Світ який — і не оглянуть зором,
За життя його не обійти.
Знову й знов за обрієм суворим
Нові випинаються мости.
Та кому у мареві дорожнім
Я свою тривогу привезу?
Світ здається сонним і порожнім,
Як тебе немає поблизу.
(Василь Симоненко)
***
Я не хочу спокійним бути,
Ти мене в тишину не мани.
Не бажаю душу роззуту
Сиротою пускать під тини.
Щоб ходила убога й гола,
Мов задрипанка, між людьми,
Не проси — не змінюсь ніколи,
Отакого, як є, візьми.
Поділи мою радість і муку,
До підметок мене зрозумій.
А тоді вже «бери мене в руки» —
До підметок я буду твій.
(Василь Симоненко)
***
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжньої
І незвіданий смуток за душу смоктав.
Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маренням, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.
І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.
Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.
Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.
(Василь Симоненко)
***
У душі моїй —
місця немає туманам.
У душі моїй —
сонце червоне буя,
і регоче, й гримить
голубим океаном
нерозтрачена радість моя.
У душі моїй —
шторми і грізні прибої,
і тривога,
мов хмара грозова,
встає.
Я вродливий з тобою,
розумний з тобою,
у тобі — моя ніжність
і серце моє.
Облягли нас тумани.
У їхньому клоччі
піднімаються сумніви,
мов комиші.
Ти не бійся дивитись
в мої розтривожені очі,
очі —
вікна моєї душі.
(Василь Симоненко)
Вітер пісню співав стоголосно,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.
І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти.
Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю…»
І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.
А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.
II
Вітер в небі за хмарами гониться
І про тебе складає пісні,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом дні.
І обоє тобі заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха у тебе влюбились,
Усміхнися ж хоч раз до нас…»
III
Тож послухайте, сонце і вітре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю річ я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчіть.
Я б хотів, щоб мені ви сказали
Без брехні, без ридань і виття:
Скільки раз ви уже кохали
За своє безконечне життя?
У скількох у волоссі мліли,
У скількох іще будете мліть?
Ви всіх разом так не любили,
Як одну її треба любить!
Я для неї хмар не розвію
І дощами землі не заллю,
І хвалитись, як ви, не вмію,
Але я її дужче люблю.
Те, що кидали ви, як намисто,
Міліонам красунь до ніг,
Я в душі недоторкано чистим
Для одної неї зберіг.
(Василь Симоненко)
***
Говорю я з тобою мовчки.
Тиша хмарою проплива.
І вовтузиться думка, мов квочка,
В намаганні родить слова.
Тиша важчає. Терпнуть губи,
Тиша репне навпіл ось-ось.
Припаду я шалено й грубо
До безумства твоїх волось.
Упаде байдужості маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості — теплоти.
Насміються з своєї беззубості
Прописні допотопні думки,
Джерелом вдарить ніжність із грубості,
Заворкують живі струмки.
Задихнеться від люті сірість —
Нам на щастя, а їй на зло.
Поміж нас підведеться щирість
І з’єднає наше тепло!
(Василь Симоненко)
***
Люди різні між нас бувають —
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.
Може, це і не дуже грішно —
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.
І життя мовби їх не било,
А дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж вони — зовсім без крил.
Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла —
Я і сам жив отак «цікаво»,
Доки в мене ти не ввійшла.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю і душею,
І щасливим нещастям моїм.
(Василь Симоненко)
***
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
(Василь Симоненко)
***
Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвених слів.
Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.
(Василь Симоненко)
***
«Щоб полюбити, треба звикнути…»
Як часто брешуть мудреці.
Щоб полюбити, треба зникнути,
Й прийти по вранішній росі,
І впасти в землю стиглим житом,
І знов зійти для юних битв…
Щоб полюбити, треба жити!
Любов — життя!
А що зробити,
Щоб і тебе хтось полюбив?
(Василь Симоненко)
***
Темними і брудними кварталами,
Стежку вибираючи суху,
Двоє ходять мовчки по надталому,
Змішаному з водами снігу.
І, звичайно, дуже добре знає
Кожен з ідіотів і нездар,
Що цій парі вийти заважає
На сухий і зручний тротуар.
(Василь Симоненко)
***
Небо зорі у воду сіє,
Я у пригорщу їх ловлю…
Де знайти я слова зумію,
Щоб сказать, як тебе люблю?
Чим кохання своє я змірю,
Щоб невіру в тобі убить,
Коли іноді й сам не вірю,
Що я здатний отак любить?..
(Василь Симоненко)
***
Ой майнули білі коні,
тільки в’ються гриви,
Тільки курява лягає
на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли,
врізалися в небо,
Впала з воза моя мрія —
пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне,
в полі не зачахне —
Світ твоїми, моя люба,
кучерями пахне!
Крізь пилюку, по багнюці,
в холод і завію
Прийде чистою до тебе
біла моя мрія.
(Василь Симоненко)
***
Я із надій будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морю радості пливу.
І гомонять навколо хвилі,
З борта човна змивають мох,
І ми з тобою вже не в силі
Буть нещасливими удвох.
І ти ясна, і я прозорий,
І душі наші, мов пісні,
І світ великий, неозорий
Належить нам — тобі й мені.
О море радості безкрає,
Чи я тебе перепливу?
Якби того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву.
(Василь Симоненко)
Пробігли дні у розовому димі,
Засохли весни, відшуміли зими —
І пахнуть ранки косами твоїми,
І легко дишуть перса невидимі.
Та де ти, де? Омріяна, незрима
Пішла в світи дорогами глухими.
Мене вустами поцілуй сухими,
Тендітними і свіжими, як рима.
Я жду тебе, хмільна моя веснянко,
Спустись до мене на промінні ранку
Чи на косинці огненній комет.
Я жду тебе, я жду тебе і кличу,
А ти така чарівна й таємнича
І недосяжна, як оцей сонет.
(Василь Симоненко)
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана,
Свою чорну чадру підніма.
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі — у сірому клоччі —
Причаїлися дикі вітри.
Недарма понад нею пронісся
Ураганний тайфун стихій.
Виповзає на перенісся
Зморшка відчаю і надій.
І куди я до істини втраплю
Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!
(Василь Симоненко)
***
Спади мені дощем на груди,
Пустелю-душу ороси —
Я стану жить. Я мріять буду,
Як мріють ранками ліси,
Коли салютами-громами
Гуркоче небо навесні.
Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.
Якщо ж ти хмара, а без грому —
Якщо ти буря без води —
Пливи у далеч невідому,
А душу збоку обійди…
(Василь Симоненко)
***
Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів.
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.
Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю потяга твого.
І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?
(Василь Симоненко)
***
Жовте листя, немов перину,
стеле осінь мені до ніг.
Полюбив молоду дівчину,
полюбив, як умів, як міг.
Полюбив не за чорні брови,
не за вроду, немов весну,
а за щиру, гарячу мову
і за душу її ясну.
Полюбив — як сказать, не знаю,
та й потреби у тім нема,
я щасливий, що я кохаю,
ну, а решта мені дарма.
(Василь Симоненко)
***
Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.
Йшла та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.
Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.
(Василь Симоненко)
***
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
(Василь Симоненко)
***
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.
І без слів я все зрозумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке «ні!».
(Василь Симоненко)
Чорнявій математичці
Я не заздрю уже нікому —
Де ще мудрих таких знайти?
Це ж мені стало вперше відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.
Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в ніжні погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нікому —
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек — це будеш ти.
(Василь Симоненко)
***
Сниться мені невідома Італія,
Сонце палюче та кремені гір,
Платтям принадно охоплена талія
І на вустах — медозбір.
Сняться мені твої плечі оголені,
Ніжна покора натомлених рук,
Губи твої, переможно подолані,
Серця стривожений стук.
Палять мене твої фосфорні очі,
Перса солодкі й тісні,
Диханням пристрасним сповнені ночі —
Сняться, прокляті, мені.
(Василь Симоненко)
***
Все було. Дорога закричала,
Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу
І згоріла в полум’ї зорі.
Вибухали дні незрозуміло,
І життя котилося моє…
Але там, де ти тоді згоріла,
Кожен ранок сонце устає.
(Василь Симоненко)
***
Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
— Про сонце мріємо ми…
Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
— Про сонце наші думки…
Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
— Хочемо сонце знайти…
Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
— Хочем побачить її..
Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
— Хочу її тепла…
Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти —
Над чим ти думаєш, друже?
— Хочу надію знайти…
(Василь Симоненко)
***
Я дивлюся в твої розтривожені очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло —
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема —
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.
(Василь Симоненко)
***
Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
(Василь Симоненко)
***
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
(Василь Симоненко)
***
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла,
Але ти, як весна, стороною пройшла.
(Василь Симоненко)
***
Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.
Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.
(Василь Симоненко)
***
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
(Василь Симоненко)
***
Ти не можеш мене покарати
Блискавками з-під милих брів,
Бо тебе я навіки втратив
Ще до того, як вперше стрів.
Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж —
Ти прийдеш, як гаряче літо,
Тільки грозами обпечеш.
Через теплі зелені трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кінця тобі вірним буть.
Дні і ночі думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, їй-богу, треба,
Тричі треба на світі жить!
(Василь Симоненко)
***
І чудно і дивно якось
Відчути, що поруч ти,
Що в серці тривога й м’якість,
На серці — думок бинти.
Ну чим я себе розважу?
Мені не пробачиш ти,
Що я в вечори оранжеві
Тебе не зумів знайти.
Несу я німих докорів
У грудях, напевне, з пуд.
В блискучому темному зорі
Читаю твій ніжний суд.
Тепер крізь обов’язків ґрати,
Крізь холод порожніх днів
Збагнув, що не вмів шукати
І ждати тебе не вмів.
Ну чим я себе розважу?
Мені не пробачиш ти,
Що я в вечори оранжеві
Тебе не зумів знайти.
Не знаю — чи був я кволим,
Чи ти загубилась в юрбі?
Та знаю, що й я ніколи
Цього не прощу собі.
(Василь Симоненко)
***
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
(Василь Симоненко)
***
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
(Василь Симоненко)
Можливо, вас також зацікавлять:
Час нової поетичної добірки, і сьогодні вона присвячена віршам Євгена Плужника, майстра українського поетичного слова, тонкого лірика та глибокого філософа. Запрошую разом зі мною насолодитися улюбленими поетичними творами з-під його пера.
***
Мудрості не вивчитись чужої, —
Треба помилятися самим.
…Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?
А проте вчитайся в кожну кому,—
Всякий промовлятиме рядок:
Краще помилятися самому,
Ніж чужих навчитись помилок!
(Євген Плужник)
***
Люблю в уяві декілька сторінок
Історії назад перегорнуть:
Яснішає мені далека путь,
Що приведе на землю відпочинок!
Коли відчую я міцний зв’язок
Між днем біжучим і простором часу.
Такі упевнені стають відразу
Мій кожний порив, кожна думка й крок.
І ось старанно в пам’яті ховаю
Я спогади великі і дрібні, –
Бо і минулі, і прийдешні дні –
Мов сходи ті, що я по них ступаю,
Де незліченні споминів скарби,
Часів минулих досвід і наука –
Мені єдина певна запорука
Від помилок, що я їх був робив!
(Євген Плужник)
***
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.
Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?
(Євген Плужник)
***
Все більше спогадів і менше сподівань…
І на чолі – утрат сліди глибокі…
Як непомітно ближчає та грань,
Що жде за нею прикінцевий спокій!
Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає, –
Така відміна, зрештою, мала:
Колишні мрії досвід заступає.
Так дерева, відцвівши навесні,
Тільки на те годують соком віти,
Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,
Упав на землю овоч соковитий.
(Євген Плужник)
***
Що день — все глибшає свідомість,
Все ширший розмах у думок, –
Та пристрасть тихшає… Натомість
Передосінній холодок
Чуття голубить…
Дивно чути,
Як відміняєшся ти сам,
Вотще силкуючись збагнути,
Де грань тим змінам і часам,
Що в них ті зміни!
Дико знати,
Що, й прохолонувши, чуття
В тобі залишать біль утрати –
Потребу прагнути життя!
(Євген Плужник)
***
Вчора над містом летіли гуси.
Над камінним містом, вночі…
Стиснути серце мусив, —
Мовчи, безглузде, мовчи!
Досить усяких і мрій, і болів…
Адже знають про все книжки.
Чуєш, — тополі голі:
― Нишкни…
Дівчинко тиха, на мрії хвора!
Надвечірня мріє моя!
Гуси над містом летіли вчора…
А я?
(Євген Плужник)
***
Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене! — не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…
Не заблукають з хуторів лелеки,—
Хіба що вітер хмари нажене…
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!
Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе…
Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час,— і всесвіт не тече…
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей…
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів.
(Євген Плужник)
***
Вона зійшла до моря. Хто вона –
Навіть самій їй байдуже віднині…
…Хіба ж не всі ми – єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух, – і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик – кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка –
Спокійни торс, незаймано-нагий!
Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, –
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
(Євген Плужник)
***
Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї…
І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі журавлі;
І хтось останній на полі дооре
Вузеньку смужку вогкої землі…
Та, може, вітер, трубадур осінній,
Від поля співом мудрим пропливе –
Про те, що сховано в малім насінні
Життя нове!
(Євген Плужник)
***
Коли надходить вересень злотавий
Повільною ходою і, йдучи,
Шовкові пестить вруна і отави,
І журавлі гуртуються в ключі,
Вночі люблю дивитися, як креслять
Засинений осінній небосхил
Падучі зорі, – наче сіє тесля
Сріблясту тирсу з-під огнистих пил…
Огню такого! Стомлена природа
Опочиває у красі такій,
Що, мабуть, справді вища нагорода
За пристрасть літа – тихий супокій!
(Євген Плужник)
***
Надходить дощ. Шумлять бліді берези…
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно…
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!
Тікає день. Скриплять вози на греблі…
Під чередою стогне оболонь…
І раптом шріт — дрібні перлові краплі…
І знову вітер, гуркіт і огонь.
І вже туман пливе, бреде над цолем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!
(Євген Плужник)
***
Ах, яка це невгамовна пташка –
В грудях серце! Все співати б їй!
То пусте, що грудям часом важко,
Не до співів голові твоїй…
Бо стають такі порожні груди,
Так бездумно никне голова,
Як майне, що вже тебе не буде,
Коли пташка та – не заспіва!
(Євген Плужник)
***
Передчуттям спокою і нудьги
Мене хвилює мертве листя долі…
Час увійти в надійні береги
Думкам і мріям…
Як діброви голі
Очам відслонять далечінь німу
І сонце ллється скупо і нечасто,
Надходить спокій, дано-бо йому
У володіння неподільне час той,
Що зветься осінь…
Сни і споживай
Те, що придбало літо. Сни і згадуй…
Та, як уява в тебе ще жива,
Умій в нудьзі знаходити розраду.
(Євген Плужник)
***
По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче…
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.
І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,
Безгоміння осіннього дня
І мій спокій…
(Євген Плужник)
***
Пiд вiтром згинаючи лiнiї простi,
повис нерухомий за вiкнами дощ…
Кiмната… який необмежений простiр!
Квадрати паркету — яких iще площ?..
Вдивися в цю сутiнь, навколо розлиту;
уяву, як брови, докупи стягни, —
чотири краї невiдомого свiту —
це тiльки кiмнати чотири стiни.
Тож мандрам душi не давайсь на поталу! —
i час заощаджуй, i рух економ!
… Помалу
сотається дощ за вiкном…
(Євген Плужник)
***
Долі моєї ціна –
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце, – на!
– Неціловане й досі!
От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
– Сили!
А коли ж сила уся –
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!
(Євген Плужник)
***
Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів…
Ще пішоходи холодком укриті, –
На передмісті десь ірже лоша…
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!
Але вже в’ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп…
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж – боротьба за хліб!
І я іду, щоб десь продати м’язи,
Ще від учора стомлені напів…
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів…
(Євген Плужник)
***
Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив…
А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід, –
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово – недорід!
І жаб на луках оргія весела
Знялася звечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки, пісень слова…
А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі…
І у газет – нові колонки літер
Про те, що хліба вистачить для всіх!
(Євген Плужник)
***
Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.
Крізь щілини віконниці ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, –
На сторінках чужого твору
Правду свою шукати!
(Євген Плужник)
***
Мале хлоп’я, доки старенькій няні
У холодку дрімалось над шитвом,
Жило в лісах, було на океані,
І вже землі нові значило грані
На стежці, де… не розминутись двом.
Стара ж, на час забувши про дитину,
Що серед скверу снила наяву,
Теж мандрувала в чарівну країну
І бачила вві сні м’яку перину,
Тепленький чай, цитринку і халву.
Воістину життя не знає спину!
(Євген Плужник)
***
Місто мале. На дзвіницю злізти, –
Видко жита й хутори сусідні.
Виконком, аптека й канцеляристи…
Всі знайомі, всі рідні.
Житиму тихо. Як осінь гарна, –
Біля воріт надвечір сидіти…
Просто – площа базарна,
А на ній – собаки та діти…
Знаю, як мало людині треба.
Спогадів трохи, тютюн, кімната…
Інколи краєчок неба…
…Симфонія Дев’ята…
(Євген Плужник)
***
Дивлюсь на все спокійними очима
(Давно спокійний бути я хотів) –
І вже не тішить вишукана рима,
А біль її шукати – й поготів!
Коли дійшов за ранній біль розплати –
Збагнув усю непереможність днів, –
Чи потребуєш час твій марнувати
На лад закінчень, суфіксів і пнів?
Ні, на вуста усмішкою гіркою
Ляга мовчання мудрого печать…
Дар нелегкий ваш, досвіде й спокою,
Дар розуміти, знати і мовчать!
(Євген Плужник)
***
Тепер мене хвилює мало
Все те, що замкнено в слова;
Не зап’яніє, як бувало,
З дзвінкої фрази голова.
Ні, все частіш кортить мовчати
Під шелест чуваних розмов
І вірш, нудьгуючи, початий
Забути й не кінчати знов…
Бо що тоді слова готові,
Коли сприймаєш без кінця
Все те, що не дається мові
Й не потребує олівця?
(Євген Плужник)
***
Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівний на мертвому стеблі,
Горить вогонь, – щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.
Буває інколи: уже надія зблідла, –
Не відшукати напрямку ніяк! –
І враз кладе на хвилі смугу світла
Ще не приступний для очей маяк.
І скоро промінь той туман розоре
(Не відірвати погляд від землі!), –
І кораблі ідуть в широке море,
Зникаючи в зловісній млі.
(Євген Плужник)
***
Напишеш, рвеш… І пишеш знову!
І знов не так… І знов не те…
Аж доки слів цвілу полову
Утома з пам’яті змете!
І затремтять в куточках губи…
А істина ж така нудна:
Усі слова збери, мій любий, –
Душі не вичерпать до дна!
Хай нерви збуджено, хай скутий
Ти весь натхнення холодком, –
Умій спокійно позіхнути
Над недокінченим рядком.
(Євген Плужник)
***
Критики, навчаючи поета,
Залюбки розводяться про те,
Як писати мусить він, щоб Лета
Років з п’ять проміння золоте
На труні у нього не змивала;
Та чомусь історія не знала
Прикладу, щоб критики колись
На собі доводити взялись
Силу ту, що їх наука мала.
(Євген Плужник)
***
Цвітуть думки, а на слова скупіше…
Я знаю сам, – росту. Міняю лист.
…Нехай, кому не ліньки, пише,
Що от, мовляв, запеклий песиміст…
Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –
Хоч щось своє, не казане ніким;
Коли рядкам якимсь звіряти душу, –
Тільки таким!
А там нехай, кому не ліньки, пише,
В словах нудьгу розводячи густу…
Цвітуть думки, і на слова скупіше…
Росту.
(Євген Плужник)
***
Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела пророцтв, сухих анналів:
Чимало слів покладено туди,
Що процвітуть надалі!
(Євген Плужник)
***
Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою…
Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
…Де забаривсь ти, спочинку жаданий,
Вечоре милий?
(Євген Плужник)
***
Ніч… а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
(Євген Плужник)
***
Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
…Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.
Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
…Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!
(Євген Плужник)
***
Одірвались від днів слова,
В’януть собі по книжках, а у днях ―
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.
Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!
Дні! який це музей
Дрібниць!
(Євген Плужник)
***
У дужих дні – немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна, –
Шумуйте, днів розбурхані моря!
Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!), –
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!
Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
…О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!
(Євген Плужник)
***
Є острови, яких нема й на мапі,
Країни є, не знані дотепер…
Ще можна дні свої віддать канапі, –
Жив-проживав такий-то і помер…
А є й такі, що до нудного скону
Не розуміють, хто вони такі,
І, книг морських перечитавши з тонну,
Не знають навіть назв материків.
Та є у нас усіх прикмета спільна:
Час промине, поменшає снаги, –
І зможе кожен позіхнути звільна,
Спокійно подивившись навкруги.
(Євген Плужник)
***
Я знаю:
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
Я знаю! І буде так:
Пшеницями зійде кров,
І пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
(Євген Плужник)
Можливо, вас також зацікавлять поезії Юрія Іздрика, вірші Сергія Жадана, інтимна лірика Ліни Констенко, вірші Лесі Українки, Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського, проникливі вірші про любов від українських поетів, а також колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму, віршів про літо та віршів про весну.
Чого не буває багато? Звісно, любові. А значить, і поезії про любов. Час нової добірки романтичної поезії: цього разу запрошую вас до колекції ніжних та проникливих віршів про кохання з-під пера Ліни Костенко. Раніше я вже пропонувала до вашої увагу добірку її поезії про природу, і щомісяця бачу, як її читає все більше людей, тож дійшла висновку, що і для добірки інтимної лірики однієї з найшанованіших і найулюбленіших українських поетес має бути окрема публікація. Отже, читайте, надихайтесь і кохайте!
***
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
(Ліна Костенко)
***
То рік Щура,
то Тигра,
то Дракона.
Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.
Я в Твоїх очах надрукована
таємним шифром Твоєї ніжності.
(Ліна Костенко)
***
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
а вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
для смутків сутулих — непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато.
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!
(Ліна Костенко)
***
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.
(Ліна Костенко)
***
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
(Ліна Костенко)
Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива —
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям — хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну, звідки… Тоді вже що ж…
(Ліна Костенко)
***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
(Ліна Костенко)
***
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
(Ліна Костенко)
***
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев’ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
В ніч високосного притулку,
коли йде обертом земля,
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
(Ліна Костенко)
***
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
(Ліна Костенко)
***
Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
(Ліна Костенко)
***
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
(Ліна Костенко)
***
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
(Ліна Костенко)
***
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
(Ліна Костенко)
***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
(Ліна Костенко)
***
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це лиш сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне І щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?
(Ліна Костенко)
***
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
(Ліна Костенко)
***
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
(Ліна Костенко)
***
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
(Ліна Костенко)
***
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю — ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це — витвір самоти,
нехай це — вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
(Ліна Костенко)
***
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,—
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!
(Ліна Костенко)
Можливо, вас також зацікавлять добірки поезії Юрія Іздрика, віршів Сергія Жадана, віршів Лесі Українки, Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського, проникливі вірші про любов від українських поетів, а також колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму, віршів про літо та віршів про весну.
Запрошую переглянути нову колекцію корисних відео про книжки. Цього разу хочу поділитися з вами набором яскравих і цікавих відео від TED-Ed, відомої освітньої платформи, яка постійно публікує розмаїття корисних уроків на різні теми. Нижче ви знайдете набір захоплюючих, пізнавальних і якісних анімаційних роликів із серії Why Should You Read (Чому варто це прочитати), у яких розповідається про відомих авторів і книжки різних часів, жанрів і стилів. Така яскрава і динамічна подача, без сумніву, підвищує інтерес до світової літератури та залучає до нових знань, а для тих, хто вивчає чи викладає англійську, ці відео стануть також корисним навчальним матеріалом.
Перша порція відео TED-Ed для читачів вже чекає на вас тут, навчайтесь і надихайтесь!
Нові колекції відео про книжки та письменників вже готуються потрапити в ефір, стежте за новинами тут, на інстаграм-сторінці bookmarinua або в телеграм-каналі bookmarin_ua.
Можливо, вас також зацікавить колекція TED-лекцій про літературу та письменництво, міні-уроки англійською мовою у відеоформаті про відомих письменників, добірка фото різних бібліотек світу, а також яскраві ілюстрації з читачами від художника Нормана Роквелла.
Нова порція поетичного натхнення напоготові, і сьогодні її подарують нам врші сучасного українського майстра слова Сергія Жадана. Чутлива та експресивна, тонка та емоційна, іноді задумлива й зворушлива, іноді різка й контрастна, поезія Жадана промовляє про те, що близько кожному серцю, і не лишає читачу шансів на байдужість. Запрошую вас почитати і відчути його поезію разом зі мною.
Фото Mariusz Kubik
***
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.
(Сергій Жадан)
***
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.
І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.
(Сергій Жадан)
****
Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.
Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,
навіть якщо тобі це не подобалось – згадуй про це,
навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,
навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,
навіть якщо не зможеш згадати наших імен,
і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,
мова наших освідчень,
біографії наших святих,
кількість у наших будинках зброї, вина і книг.
Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим,
хоча б когось.
Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.
Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.
Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.
Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак –
скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.
(Сергій Жадан)
***
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
(Сергій Жадан)
***
Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,
навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,
навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,
ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.
(Сергій Жадан)
***
Птах уночі забивається до кімнати,
хоче вирватись, ріже повітря крилами,
не знаходить виходу, не дає себе упіймати,
сторожко завмирає, зібравшись із силами.
Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,
не бийся так лунко серед густої темряви,
ця ніч стоїть, наче важка пшениця,
відбиваючись у тобі голосами і нервами.
Ця ніч може бути довгою і мовчазною,
вона може ділитися з нами надіями й шансами.
Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,
лишайся доти, доки можеш лишатися.
І хай ця ніч ранить тебе і черкає,
і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.
Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,
лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.
Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?
Якими тримати словами та вчинками?
Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,
і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.
Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?
Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.
Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,
найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.
Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,
згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,
слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,
затамувавши подих,
не зачиняючи вікон.
(Сергій Жадан)
***
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
(Сергій Жадан)
***
Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,
тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,
я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.
Сама подумай –
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.
Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.
(Сергій Жадан)
***
Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких як ти важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди поразок і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.
Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.
(Сергій Жадан)
***
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
(Сергій Жадан)
***
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
(Сергій Жадан)
***
І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди.
Уздовж доріг — тривалих, золотих —
ходою обережною мисливця
веди за тих, хто здався і спинився,
за тих, хто помилився і затих.
В цій осені — тривожній і німій,
де замовкає голос недоречний,
веди мене, мій вічний, мій конечний,
мій втрачений і небезпечний мій.
І теплих сосен набраний курсив.
І вересня різке різноголосся.
Ще не скінчилось те, що почалося.
Ще може статись все, про що просив.
(Сергій Жадан)
***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
(Сергій Жадан)
***
І що робити з усім цим тепер,
коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,
коли він був із тобою,
коли він торкався тебе
обережно, мов річкової поверхні,
коли він брав твої долоні собі до рук,
намагаючись їх зігріти,
й просив пробачення?
Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?
Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.
Не можеш тепер не обертатися на його ім’я,
прокидаєшся уночі,
щоби він не міг тобі далі снитися.
Кожен видих твій,
кожна прожилка твоя
наповнені тепер
його любов’ю і таємницями.
Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,
не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.
Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,
остигає повільно поміж серпнем і січнем.
Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,
як вона пробивається захисними редутами.
Думаєш, що робити з цим усім.
Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.
Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.
З усіх імен лишаються найголовніші.
Все, що з нами діється, діється саме тепер.
Приходить радість,
потім приходить ніжність.
(Сергій Жадан)
Можливо, вас також зацікавлять добірки поезії Юрія Іздрика, інтимної лірики Ліни Костенко, віршів Лесі Українки, Дмитра Павличка та Миколи Вінграновського, поезія Ліни Костенко про природу, проникливі вірші про любов від українських поетів, а також колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму, віршів про літо та віршів про весну.
У будь-якому віці не були, милі й зворушливі книжки для дітей захоплюють, милують і зачаровують більшість з нас завжди. Сьогодні пропоную поглянути на ще одну їх добірку та додати ще одне ім’я до галереї книжкових ілюстраторів Bookmarin. Цього разу це Джейн Чепмен (Jane Chapman), британська письменниця та ілюстраторка дитячих книжок, чия мистецька спадщина за понад 25 років у цій галузі мистецтва нараховує понад сотню книжок для дітей і продовжує зростати. Джейн вивчала ілюстрацію в Брайтонському університеті, а зараз живе і працює в маленькому селі в Дорсеті. Деякий час вона також ілюструвала книжки для дітей під псевдонімом Джон Тікл (John Tickle) і робила це у візуальному стилі, який відрізнявся від оригінального підходу до ілюстрації Джейн Чепмен. Сьогодні добрі чудові історії з її прекрасними ілюстраціями перекладені багатьма різними мовами, їх знають і люблять маленькі читачі та їхні батьки в різних куточках світу. Запрошую насолодитися деякими з них тут і додати дрібку любові та доброти в наш день.
A Party to Remember
A Party to Remember
pare
Bear Sees Colors
Bear Sees Colors
Bear Can’t Sleep
Bear Can’t Sleep
The Snowiest Christmas Ever
Animal Band
Animal Band
Bear Can’t Wait
Good Bye Bear
Good Bye Bear
Mission Possible
Mission Possible
Mission Possible
Just Like You
Together
Together
No More Cuddles
No More Cuddles
Mole’s Quiet Place
Mole’s Quiet Place
I Love You with All My Heart
Goodnight, Ark
Don’t Be Afraid, Little Pip
The Very Snowy Christmas
Більше про художницю можна дізнатися на її сайті Jane Chapman’s official website
Можливо, вас також зацікавлять статті про інших книжкових ілюстраторів: Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
«Бібліотеки бережуть енергію, яка живить уяву. Вони відкривають вікна у світ і надихають нас досліджувати та досягати, і роблять важливий внесок у покращення якості нашого життя», — якось сказав Сідні Шелдон (переклад з англійської — bookmarin), описуючи суть бібліотек та їхню величезну роль у розвитку та освіті людства. Бібліотеки — це значно більше, ніж просто кімната з книжковими полицями: у різних містах світу кожна бібліотека має власний стиль і власну атмосферу. У сьогоднішньому дописі я запрошую вас здійснити ще одну книжкову подорож і насолодитися ще однією колекцією прекрасних знімків, якими фотографи поділилися через Unsplash і передали красу та унікальний дух бібліотек у різних куточках світу.
Vancouver Library, Canada, photo by Aaron Thomas
Seattle Public Library, USA, photo by Sylvia Yang
Seattle Public Library, USA, photo by Nate Johnston
Library of Stuttgart, Germany, photo by Gabriel Sollmann
Library of Stuttgart, Germany, photo by Niklas Ohlrogge
Library of Stuttgart, Germany, photo by Tobias Fischer
State Library Victoria, Melbourne, Australia, photo by Shawnanggg
State Library Victoria, Melbourne, Australia, photo by Benjamin Ashton
Stadsbiblioteket Library in Stockholm, Sweden, photo by Gunnar Ridderstrom
Stadsbiblioteket Library in Stockholm, Sweden, photo by Gunnar Ridderstrom
Stadsbiblioteket Library in Stockholm, Sweden, photo by Hanna Zhyhar
Malmö city library, Sweden, photo by Drahomir Posteby Mach
The Library at Victoria and Albert Museum, London, UK, photo by Francesca Grima
Library of Rijksmuseum, Amsterdam, Netherlands, photo by Max Van Den Oetelaar
Library of Rijksmuseum, Amsterdam, Netherlands, photo by Will Van Wingerden
New York Public Library, USA, photo by Claudio Schwarz
New York Public Library, USA, photo by Clay Banks
New York Public Library, USA, photo by Oscar Ovalle
New York Public Library, USA, photo by Robert Bye
The Morgan Library & Museum, New York, USA, photo by Susan-q-Yin
Library of the University of Michigan Law School, Ann Arbor, USA, by Mathew Schwartz
Suzzallo Library in Seattle, USA, photo by Lokesh Masania
Suzzallo Library in Seattle, USA, photo by Georg Eiermann
Suzzallo Library in Seattle, USA, photo by Cameron Stewart
London’s National Art Library, UK, Sebastien le Derout
Trinity College Library in Dublin, Ireland, photo by Zach Plank
Trinity College Library in Dublin, Ireland, photo by Alex Block
Trinity College Library in Dublin, Ireland, photo by Gabriel Ramos
Wells Cathedral Library, Wells, UK, photo by Annie Spratt
Chantilly Library, France, photo by Gabriel Ghnassia
Prague Library, Czechia, photo by Hieu Vu Minh
Prague Library, Czechia, photo by Jonathan Francisca
George Peabody Library, Baltimore, USA, photo by Elijah Hail
Нові віртуальні мандрівки, присвячені чудовим книжковим місцям по всьому світу, чекатимуть вас тут незабаром, стежте за новими публікаціями.
Авторські права на всі фотографії належать їх власникам, знімки використані в цій публікації в освітніх, некомерційних цілях.
Можливо, вас також зацікавить добірка фото європейських бібліотек, яскраві ілюстрації з читачами від художника Нормана Роквелла, а також публікації добірки БукАрт добірки про книжкових ілюстраторів: Скотта Густафсона, Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
Час нової поетичної добірки, і цього разу вона сповнена надзвичайної ліричності і музичності, тонкої роботи над словом, глибокої філософії, зворушливості та душевності. Сьогодні запрошую вас насолодитися і надихнутися віршами видатного українського майстра слова Дмитра Павличка.
***
Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова — тріски дубові,
Дні — болящі, немічні старці,
Магістралі — темні манівці,
Яблуневий цвіт — зола летюча,
Небеса — асфальтна сіра туча,
Сміх — петля на горлі, булка — глей,
Пісня —хоч бери і сам заблей!
Ось — любов! Дими — дихання липи,
Почування й слово — смолоскипи,
Дні — невтомні, ясні юнаки,
Манівці — між зорями стежки,
Попіл — крила золотої птиці,
Хмара — поле стиглої пшениці,
Плач — знімає з голосу петлю,
Пісня й хліб волають: “Я люблю!”
(Дмитро Павличко)
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
(Дмитро Павличко)
***
Я стужився мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі – печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.
(Дмитро Павличко)
***
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчила мати.
Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.
Пахнуть хлібом гаї,
Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.
Пахне хлібом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце й крила.
(Дмитро Павличко)
***
Дівчино, дівчино, де твої крильця?
Небо весняне в сяйві іскриться,
Чи не пора нам летіти, маленька,
В ярій пшениці шукати гнізденька!
Буде в колоссі воно, як у сонці,
Буде гойдаться в моїй колисоньці,
Я ж над тобою спинюся в блакиті,
Співи свої розпочну дзвонковиті.
Всі літаки, всі літаючі блюдця,
Всі вертольоти круг мене зберуться.
— Слухайте,— скажуть залізні і ниці, —
Жайвір співає для жайворониці!
(Дмитро Павличко)
***
Буває така розмова,
Що ув’язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.
Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті рятує мене.
Буває така година,
Коли повертає глузд
Моєму життю єдина
Усмішка милих уст.
(Дмитро Павличко)
***
Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.
Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.
Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.
(Дмитро Павличко)
***
Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.
(Дмитро Павличко)
***
Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…
(Дмитро Павличко)
***
Найдовша з усіх доріг –
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць –
Таємниця твого обличчя.
Ми прощаємося на день,
Ніби розходимось на віки.
І твій слід на моєму серці
Поглиблюють кожні очі.
(Дмитро Павличко)
***
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.
(Дмитро Павличко)
***
Коли до тебе прилечу,
Засяє в сонці все навкруг,
Як після теплого дощу
В росі важкій зелений луг.
Ти руку покладеш мені
На очі, сповнені провин,
І риси матері ясні
Побачу я крізь пальців плин.
Дитинство й ти. Це наче все.
Далеко так. Близенько так.
Мене до тебе принесе
З паперу зроблений літак.
(Дмитро Павличко)
***
Ти – як дощ. А я – мов явір.
Хочу листям тебе зловить.
Але в кроні, як сни в уяві,
Крапелини твої – лиш мить.
Щоб листки мої, наче свічі,
Твоїм світлом засяяли в млі,
Ти повинна приходити двічі:
Спершу – з неба, а вдруге – з землі.
(Дмитро Павличко)
***
Зніми мені легенькою рукою
Сніжинку із брови, а з серця – лід
Поважності, печалі, супокою,
Всього, що я надбав за стільки літ.
Ні, не знімай, бо в серці ворухнеться
Краси твоєї молоде жало;
Ту кригу я приклав, як ніж, до серця,
Аби не так боліло і пекло.
(Дмитро Павличко)
***
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.
Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.
Ти пахнеш, як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.
Ти пахнеш, як роси на житі,
Як столи, рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.
(Дмитро Павличко)
***
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
(Дмитро Павличко)
***
Мжичка тремтить, як мембрана,
Золотом міниться мла.
Сонце осіннього рана
Дівчина привела.
Привела мені, як дитину,
Як русявеньке хлоп’я.
Будем справляти гостину –
Дівчина, сонце і я.
Сядемо троє до столу,
Поділимо все, що є.
А потім віддамо в школу
Сонце – дитятко своє.
Хай вчиться воно читати,
Спізнає людську могуть,
Що дитина, отець і мати
В одному єстві живуть.
(Дмитро Павличко)
***
Я – зернятко, а ти – зоря осіння,
Навіки в полі поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сіяння в промені насіння.
Велиш ти кільчику в передвесіння
Пробити шкаралущу й страх зими…
Втім колосок з колючими крильми
Злітає, наче світла вознесіння.
Ти прагнеш повернуться в небеса,
Мене ж не відпускає рідна нива,
В ногах кайданами дзвенить роса.
Так ми застигли в злеті, повні дива,
Не зірка й не зерно – душа сяйлива,
Що ні в землі, ні в небі не згаса.
(Дмитро Павличко)
***
Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.
Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.
Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!
(Дмитро Павличко)
Можливо, вас також зацікавлять добірки поезії Юрія Іздрика, віршів Лесі Українки та віршів Миколи Вінграновського, поезія Ліни Костенко про природу, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму та віршів про весну.
У багатьох випадках дорослі сприймають розмальовку як популярну розвагу, спосіб зайняти малюка на певний час. І дуже часто, на жаль, величезний потенціал розмальовок у розвитку дитини недооцінюється, і тому – не використовується в повному обсязі. У цій статті, пропоную обговорити користь розмальовок для малюків.
Розфарбовування – це не просто веселе заняття. Це повноцінний творчий процес, який діти будь-якого віку, зазвичай, сприймають всерйоз. Варто згадати й де, що це той рідкісний вид розвивальної діяльності, у який можна залучити навіть найзатятішого непосидю, якщо правильно підібрати матеріал. Оберіть розмальовку з улюбленими машинками або літачками, феями чи тваринками – і ви вразитеся тому, як ваш непосидючий малюк ретельно працює над своїм маленьким шедевром. Відповідно, правильно підібрана розмальовка, яке відповідає віку і захопленням маленького живописця, – це непомітний, але дуже продуктивний елемент розвитку в ньому посидючості, акуратності та точності.
Звичайно ж, одна з основних переваг розмальовки – це можливість постійно та ненав’язливо розвивати моторику рук малюка, а від неї, як відомо, залежать не лише письмо та малювання, а й активний мовний розвиток дитини. Крім того, надаючи малюкові шанс працювати над розмальовками за допомогою різних матеріалів – акварелі, гуаші, олівців, крейди, пастелі, фломастерів, ручок – ви розширюєте діапазон його можливостей і даєте йому право вибору найбільш комфортного для нього матеріалу або техніки малювання. Таким чином, не обмежуючи дитину одним видом роботи, за допомогою розмальовок ви стимулюєте дитину до розвитку творчих навичок.
Безперечно, саме призначення розмальовки – додати барв позбавленому кольору зображенню – є потужним стимулом для навчання дитини роботі з кольором, а також створення плідного поля для розвитку дитячої фантазії та творчості. Отримуючи можливість самостійно вибирати та поєднувати ті чи інші кольори, малюк, по суті, створює свій особливий світ.
Ще одна з важливих переваг розмальовки – можливість миттєво отримати результат. Це той вид роботи, в якому дитина одразу бачить плоди своєї праці, а часто – і отримує визнання і схвалення від друзів, батьків чи педагогів. Це спонукає її до бажання досягати нових успіхів.
Розмальовки також можна використовувати як елемент арт-терапії, що дає можливість дитині виплеснути емоції, почуття, страхи, що турбують або переповнюють її, через роботу із зображеннями і кольором.
Відповідаючи на це питання, поспішимо розвіяти популярний міф, що розмальовки – це розвага для дітей від півтора-двох років. Діти будь-якого віку, починаючи вже від півроку, із свідомим задоволенням працюють із кольором. Звичайно, не йдеться про те, що такі малюки зможуть акуратно зафарбувати зображення, але вони з радістю приймуть будь-який запропонований вами варіант, наприклад, розфарбовувати пальчиками або цілими долоньками. Звичайно, для цього необхідні терпіння і готовність дорослих брати участь у цьому трудомісткому творчому процесі, що точно не відрізняється чистотою, але захоплення дитини, повірте, з лишком окупить будь-які незручності. Крім того, діти, які рано починають працювати з кольором, швидше виявляють готовність переходити до роботи з пензлем або крейдою, більш активно розвивають дрібну моторику.
Як згадувалося вище, вибираючи розмальовку, насамперед варто керуватися двома основними чинниками. Перший – вік дитини. Для найменших розмальовка повинна являти собою великий малюнок, що містить від однієї до трьох деталей. Велика кількість елементів відволікає увагу малюка, ще не здатного швидко зосередитися. На початковому етапі він лише вчиться працювати з поняттям контуру зображення. Чим старша дитина, тим більш деталізованою буде розмальовка.
Другий важливий чинник – захоплення. Якщо ваш син любить динозаврів, а дочка цікавиться старовинними замками – саме такі тематичні розмальовки викличуть у них найбільший інтерес, дадуть можливість максимально проявити себе.
Варіантів творчого розширення можливих видів роботи з розмальовками зараз безліч, і, на щастя батьків та педагогів, виробники чуйно реагують на це. Сьогодні на полиці книгарні ви зможете знайти розмальовки з наклейками або шаблонами, за якими малюк повинен наносити кольори в певному порядку і таким чином тренувати уважність і здатність до виконання поставленого завдання. Окремо слід відзначити таке досягнення книжкової індустрії, як багаторазові розмальовки та «чарівні» розмальовки для розфарбовування водою, дуже корисні для тренування в малюка навичок роботи з пензлем. Крім того, робота з розмальовками може стати для дитини шансом «оживити» улюблену книгу, до якої потім він із задоволенням повертатиметься знову і знову, пам’ятаючи, що особисто брав участь у її створенні.
Розмальовка, яку дитина наповнила барвами власноруч, підвищує її самооцінку, віру у власні сили та можливості, і більше того, може стати важливим способом стимуляції мовного розвитку. Попросіть малюка розповісти про те, що на розмальовці, і він придумає цілу історію. Запропонуйте йому домалювати те, чого, на його погляд, не вистачає – і він з радістю перетворитися на справжнього художника-творця, можливо створивши абсолютно несподіваний для вас варіант розвитку подій. Запитайте у дитини, чому вона вибрала ті чи інші кольори, обговоріть, що вміють робити персонажі або предмети, зображені на картинці, які звуки вони видають, на яку букву починається слово, що позначає цей предмет… Як бачите, варіацій розвивального використання розмальовок не злічити. Головне – усвідомити, наскільки різноманітним, глибоким і найголовніше – цікавим для малюка є це, на перший погляд, просте та невибагливе заняття.
Можливо, вас також зацікавлять добірки віршів Анатолія Костецького, Платона Воронька, Миколи Вінграновського та Лесі Українки, дитячі віршики про школу та новорічні вірші для дітей, проникливі вірші про любов від українських поетів, колекції душевних українських віршів про осінь, віршів про зиму, поезій про літо та віршів про весну.
Серед багатьох інших подій, які ми відзначаємо навесні, у квітні є день, особливий для всіх шанувальників та любителів англійської літератури: вони відзначають день народження Шекспіра. Більшість з нас саме ім’я Вільяма Шекспіра згадує одним із перших, якщо хтось просить назвати найвидатніших митців слова усіх часів. Талановитий актор і плідний автор, він подарував світові розмаїття драматичних та поетичних творів, історії з яких були переспівані та переказані в літературі багато разів. Його спадщину часто називають фундаментом класичної британської літератури, його твори перекладені безліччю мов і вплинули на літературний процес усього світу.
Оскільки весна вважається ще й найромантичнішою порою року, цього разу я хотіла б віддати данину його таланту саме невеликою добіркою романтичних сонетів. Зізнаюся, усі роки з першого прочитаного мною шекспірівського рядка сонети були і залишаються для мене улюбленою частиною всього його літературного доробку. І що найбільше вражає, вони не втрачають своєї актуальності, передаючись з покоління в покоління. Тож відчуймо цю хвилю весняної романтики: читаємо сонети Шекспіра в українських перекладах Дмитра Паламарчука.
Shall I compare thee to a summer’s day?
Thou art more lovely and more temperate:
Rough winds do shake the darling buds of May,
And summer’s lease hath all too short a date:
Sometimes too hot the eye of heaven shines,
And too often is his gold complexion dimm’d:
And every fair from fair sometimes declines,
By chance or natures changing course untrimm’d;
By thy eternal summer shall not fade,
Nor lose possession of that fair thou owest;
Nor shall Death brag thou wander’st in his shade,
When in eternal lines to time thou growest:
So long as men can breathe or eyes can see,
So long lives this and this gives life to thee.
(William Shakespeare)
Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіша, чарівніша від неї.
Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею.
Небесне око розсипа жарінь,
А то сховається в часи негоди, —
І на красу, бува, лягає тінь
В мінливості примхливої природи.
Твоєму ж літу в осінь не ввійти,
Рокам краси твоєї не зітерти,
І смерть тебе не годна досягти, —
В моїх словах ти не підвладний смерті.*
Аж доки дишуть люди, бачить зір —
В моїх словах ти житимеш, повір!
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
As an unperfect actor on the stage,
Who with his fear is put besides his part,
Or some fierce thing replete with too much rage,
Whose strength’s abundance weakens his own heart;
So I, for fear of trust, forget to say
The perfect ceremony of love’s rite,
And in mine own love’s strength seem to decay,
O’ercharg’d with burden of mine own love’s might.
O, let my books be then the eloquence
And dumb presagers of my speaking breast;
Who plead for love, and look for recompense,
More than that tongue that more hath more express’d.
O, learn to read what silent love hath writ:
To hear with eyes belongs to love’s fine wit.
(William Shakespeare)
Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить,
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —
Отак і я забув про цілий світ,
Мовчу, в любовному блаженстві млію.
Мого чуття важкий солодкий гніт
Закрив уста і поневолив мрію.
Хай погляд мій іде замість послів
Безмовним вісником палкого серця, —
Він — лицар кращий на любовнім герці,
Аніж полки гучних і пишних слів.
Учись читати писане без мови,
Очима слухать вісника любові.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
When, in disgrace with fortune and men’s eyes,
I all alone beweep my outcast state
And trouble deaf heaven with my bootless cries
And look upon myself and curse my fate,
Wishing me like to one more rich in hope,
Featured like him, like him with friends possess’d,
Desiring this man’s art and that man’s scope,
With what I most enjoy contented least;
Yet in these thoughts myself almost despising,
Haply I think on thee, and then my state,
Like to the lark at break of day arising
From sullen earth, sings hymns at heaven’s gate;
For thy sweet love remember’d such wealth brings
That then I scorn to change my state with kings.
(William Shakespeare)
Зневажений і долею, й людьми,
Плачем тривожу небеса даремне,
Становище відреченого темне
Клянучи, обмиваюся слізьми,
Надіями багатшим прагну буть,
Мінятись долею готовий з тими,
Хто друзями оточений палкими,
Кому лягла в мистецтві краща путь.
Тоді, згадавши раптом я про тебе,
Картаю сам себе за слабість ту.
Від хмурої землі у висоту
Я гімн, як жайворон, несу до неба.
Я промінять ніколи б не хотів
Твою любов на славу королів.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
As a decrepit father takes delight
To see his active child do deeds of youth,
So I, made lame by fortune’s dearest spite,
Take all my comfort of thy worth and truth.
For whether beauty, birth, or wealth, or wit,
Or any of these all, or all, or more,
Entitled in thy parts do crownèd sit,
I make my love engrafted to this store.
So then I am not lame, poor, nor despised,
Whilst that this shadow doth such substance give
That I in thy abundance am sufficed,
And by a part of all thy glory live.
Look what is best, that best I wish in thee.
This wish I have; then ten times happy me.
(William Shakespeare)
Як батькові, що старості дійшов,
Дає снагу дітей потужний ріст,
Так і мене збагачує любов,
Краса твоя, становище і хист.
Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —
Все враз чи щось одне з ціннот отих
І на мені лишає добрий слід:
Прищеплено ж мою любов до них.
Не знать мені зневаги і нужди,
Коли такі скарби у тебе є, —
Твоєї слави часточка завжди
Звеличує дрібне життя моє.
В тобі — межа моїх стремлінь і мрій,
І суть твоя — увесь достаток мій.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
Betwixt mine eye and heart a league is took,
And each doth good turns now unto the other.
When that mine eye is famished for a look,
Or heart in love with sighs himself doth smother,
With my love’s picture then my eye doth feast
And to the painted banquet bids my heart.
Another time mine eye is my heart’s guest,
And in his thoughts of love doth share a part.
So either by thy picture or my love,
Thyself away are present still with me;
For thou no farther than my thoughts canst move,
And I am still with them, and they with thee;
Or if they sleep, thy picture in my sight
Awakes my heart to heart’s and eye’s delight.
(William Shakespeare)
Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.
Як зір ласує образом твоїм,
То пригоща й союзника обідом.
Щоб любі мрії розділить з сусідом,
І серце зве союзника в свій дім.
Притулок твій — моя уява й груди:
Нема тебе — і все-таки ти в них,
Адже з думок ти не втечеш нікуди, —
Думки в мені, як ти в думках моїх,
А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,
Щоб чарувать мої і серце, й очі.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
Being your slave, what should I do but tend
Upon the hours and times of your desire?
I have no precious time at all to spend,
Nor services to do, till you require.
Nor dare I chide the world-without-end hour
Whilst I, my sovereign, watch the clock for you,
Nor think the bitterness of absence sour
When you have bid your servant once adieu;
Nor dare I question with my jealous thought
Where you may be, or your affairs suppose,
But, like a sad slave, stay and think of nought
Save, where you are how happy you make those.
So true a fool is love that in your will,
Though you do any thing, he thinks no ill.
(William Shakespeare)
Твій вільний раб, ладен я день при дні
Тобі єдиній слугувати вірно,
Найменшу примху виконать покірно
В години рабства, дорогі мені.
Я проклинать не смію навіть скуки,
Чекаючи на твій жаданий зов.
Коли ж слузі накажеш вийти знов, —
Мов дар, він прийме гіркоту розлуки.
Ревнива мисль не сміє підійти
До справ твоїх, заглянути в ті справи.
Я, раб німий, лиш думать маю право:
Щасливі ті, хто зараз там, де ти.
Роби, що хоч. Моє чуття незриме
І зраду, й глум покірливо нестиме.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
Is it thy will thy image should keep open
My heavy eyelids to the weary night?
Dost thou desire my slumbers should be broken,
While shadows like to thee do mock my sight?
Is it thy spirit that thou send’st from thee
So far from home into my deeds to pry,
To find out shames and idle hours in me,
The scope and tenor of thy jealousy?
O no; thy love, though much, is not so great.
It is my love that keeps mine eye awake,
Mine own true love that doth my rest defeat,
To play the watchman ever for thy sake.
For thee watch I whilst thou dost wake elsewhére,
From me far off, with others all too near.
(William Shakespeare)
Чи це з твоєї волі образ твій
Являється примарою щоночі,
Розплющує мої дрімотні очі,
Відгонить сон і нищить супокій?
Чи це до мене шлеш ти свого духа, —
Слугу й раба ревнивих підозрінь, —
Щоб при мені він, як незрима тінь,
Моїх учинків наглядав і слухав?
О ні! Не досить любиш ти, щоб тим
Себе й вночі тривожить без потреби.
Це, біля мене ставши вартовим,
Моя любов піклується про тебе,
Щоб ти була щаслива уві сні —
Комусь близька, для мене — в далині.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
My love is strengthened, though more weak in seeming;
I love not less, though less the show appear.
That love is merchandised whose rich esteeming
The owner’s tongue doth publish everywhere.
Our love was new, and then but in the spring,
When I was wont to greet it with my lays,
As Philomel in summer’s front doth sing,
And stops his pipe in growth of riper days.
Not that the summer is less pleasant now
Than when her mournful hymns did hush the night,
But that wild music burthens every bough,
And sweets grown common lose their dear delight.
Therefore, like her, I sometime hold my tongue,
Because I would not dull you with my song.
(William Shakespeare)
Зроста любов моя, всякчас нова, —
Люблю ніжніше, мовчки, до нестями.
Торгує той дрібними почуттями,
Хто серце всім на показ відкрива.
В весняну пору нашої любові
Тебе прославили мої пісні, —
Так соловей співа на честь весни,
Та влітку мовкне спів його в діброві.
Не гаснуть чари весняного саду,
Як стихне голос ніжного співця.
Коли той спів лунає без кінця,
Набридне він, утративши принаду.
Тому на певний час умовк і я,
Щоб пісня не обриднула моя.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
Let me not to the marriage of true minds
Admit impediments. Love is not love
Which alters when it alteration finds,
Or bends with the remover to remove.
O no, it is an ever-fixèd mark
That looks on tempests and is never shaken;
It is the star to every wand’ring bark,
Whose worth’s unknown, although his height be taken.
Love’s not time’s fool, though rosy lips and cheeks
Within his bending sickle’s compass come:
Love alters not with his brief hours and weeks,
But bears it out even to the edge of doom.
If this be error and upon me proved,
I never writ, nor no man ever loved.
(William Shakespeare)
Не буду я чинити перешкоди
Єднанню двох сердець. То не любов,
Що розцвіта залежно від нагоди
І на віддаленні згасає знов.
Любов — над бурі зведений маяк,
Що кораблям шле промені надії,
Це — зірка провідна, яку моряк
Благословляє в навісній стихії.
Любов — не блазень у руках часу,
Що тне серпом своїм троянди свіжі —
І щік, і уст незайману красу.
Той серп любові справжньої не ріже.
Як це брехня — я віршів не писав,
І ще ніхто на світі не кохав.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
My mistress’ eyes are nothing like the sun;
Coral is far more red than her lips’ red;
If snow be white, why then her breasts are dun;
If hairs be wires, black wires grow on her head.
I have seen roses damask’d, red and white,
But no such roses see I in her cheeks;
And in some perfumes is there more delight
Than in the breath that from my mistress reeks.
I love to hear her speak, yet well I know
That music hath a far more pleasing sound;
I grant I never saw a goddess go;
My mistress, when she walks, treads on the ground:
And yet, by heaven, I think my love as rare
As any she belied with false compare.
(William Shakespeare)
Її очей до сонця не рівняли,
Корал ніжніший за її уста,
Не білосніжні пліч її овали,
Мов з дроту чорного коса густа.
Троянд багато зустрічав я всюди,
Та на її обличчі не стрічав,
І дише так вона, як дишуть люди, —
А не конвалії між диких трав.
І голосу її рівнять не треба
До музики, милішої мені,
Не знаю про ходу богинь із неба,
А кроки милої — цілком земні.
І все ж вона — найкраща поміж тими,
Що славлені похвалами пустими.
(Вільям Шекспір, переклад Дмитра Паламарчука)
Можливо, вас також зацікавлять добірки віршів Миколи Вінграновського та Лесі Українки, художній переклад вірша Редьярда Кіплінга, проникливі вірші про любов від українських поетів, колекції душевних українських віршів про осінь, віршів про зиму, віршів про літо та віршів про весну.
Дитячі вірші завжди сповнені особливого сонячного настрою та життєрадісності, і сьогоднішня добірка не виняток. Пропоную вам зануритися у веселий і повчальний, цікавий і захоплюючий світ віршів відомого українського поета Анатолія Костецького, творчість якого надихає й веселить не одне покоління дітей, батьків та вчителів. Читаймо разом!
А я найбільше хочу
зробити так, щоб діти
були завжди щасливими
у всьому-всьому світі,
щоб ні війни, ні голоду
ніхто й ніде не знав,
щоб кожен день до кожного
приходив, як весна!
А що для цього треба?
Прозоре й чисте небо,
і сонце променисте,
і неодмінно — пісню,
таку, як сонце й небо,—
для всіх дітей одну!..
А пісню цю, як виросту,
я сам для всіх складу.
(Анатолій Костецький)
У павука хатинка —
тоненька павутинка.
У коника веселого —
між травами оселя.
У ластівки швидкої
під нашим надвіконням.
А тепле й ніжне літо,
волошками повите,
посріблене дощами,—
живе в очах у мами!
(Анатолій Костецький)
Ну і мама!
Ну і тато!
Наче справжні
дошкільнята!
Нічогісінько
не знають —
смішно
і сказать комусь! —
бо щодня
мене питають
лиш одне:
«чому» й «чому»…
— Ти чому
образив Віту?
— А чому
отримав двійку?
— І чому
прийшов так пізно?
— Та чому
в шкарпетках різних?
— Ти чому
такий непослух?
— А чому
не стелиш постіль?
— Ти чому це
вірш не учиш?
— А чому
портфель —
без ручки?!
— І чому
такий синець?..
Ох!
Настане
мій кінець!
Не поясниш їм
ніколи,
хоч би й дуже
захотів…
Треба їх
оддать
до школи —
хай питають вчителів!
(Анатолій Костецький)
Якась бджола
в траві гуде.
Кудись
якийсь хлопчак іде.
Повзе
мені на майку жук.
А я —
на сонечку лежу,
лежу —
і думаю про те,
чому так швидко
клен росте?
Вночі — росте,
росте і вдень,
росте й тоді,
як дощ іде,—
щомиті вище й вище,
мов у казках
чи віршах!
От взяв би —
та й мене навчив
(йому ж це,
мабуть, просто!)
рости і вдень, і уночі,
щоб стати
вище зростом.
Бо я оце
вже десять днів
все про одне лиш мрію:
як хоч на голову мені
перерости Сергія?!
Тоді б я
так йому сказав
неголосно, та чітко:
— Гей, ти!
Щоб Олю — не чіпав!
Вона — моя сусідка.
А як зачепиш,
то гляди:
намну одразу ж вуха!..
Ну й налякався б
той Сергій —
і втік би геть
щодуху!
Отак було б…
А поки я
дивлюсь на нього і
здаля,
лежу на сонечку й мовчу:
рости у клена
вперто вчусь…
(Анатолій Костецький)
Що зробити,
щоб удвічі
видавався
торт смачнішим?
Що зробити,
щоб удвічі
кожен день
для вас побільшав?
Щоб і радості,
і щастя
вам було —
аж ніде діти?
А немає тут
секрету:
треба з другом
поділитись!
(Анатолій Костецький)
Сьогодні
все навкруг —
не так…
Чомусь задача —
непроста,
чомусь цукерка —
несолодка,
проміння сонячне —
холодне,
і навіть
запахуща диня
чомусь
не пахне зовсім нині…
У чому ж річ?
Скажу вам прямо:
образилась на мене
мама…
Піду
пробачення попрошу —
хай знову стане
все хорошим!
(Анатолій Костецький)
Не вгадать тобі
нізащо,
котра з іграшок
найкраща!
— Знаю!
Трактор заводний!
— Зовсім ні.
— Електрична
залізниця!
— Помилився.
— Ну, тоді це –
пароплав!
— Не вгадав.
— Зрозуміло:
це — літак!
— Знов не так.
Добре,
відповідь я дам:
та, яку зробив
ти САМ!
(Анатолій Костецький)
Я хотів би страшенно,
як хочете знати,
все у світі по-своєму
знову назвати!
Я назвав би волошку тоді
голубинка,
щоб дорослі ще більше
її полюбили.
А хлоп’ят і дівчат
я б назвав
любенята,
щоб іще веселіше
було їм гуляти.
Я б ласкаву тополю назвав
лопотуля,
щоб вона для птахів
дарувала притулок.
А бабусю
назвав би тоді я
любуся,
щоб світилася ніжністю
кожна бабуся.
І цвіли б любенят
голубинкові очі,
і любусі
гуляли б із ними охоче,
а над ними
співала б собі
лопотуля,
і цю пісню її
всі б навколо почули…
Та речей безіменних
на світі нема.
Жаль,
що є вже для всього давно
імена…
(Анатолій Костецький)
Коли б заманулось раптово
жирафу
пошити краватку,
то, певне, кравці
повинні були б залізати
на шафу,
тримаючи метр у руці —
щоб шию обмірять
жирафу.
Була б та краватка,
як десять краваток,
а може,— як двадцять,
а може,— як сто,.
І, певне, носити
краватку жирафа
крім нього
не зміг би ніхто.
А з краму,
що йшов би йому
на краватку,
я зміг би пошити для себе
піджак,
та, може б,
іще й на підкладку
лишилось би краму!
Отак.
Тож слава жирафам!
Спасибі жирафам
за те,
що не носять краваток вони,
бо краму б тоді на піджак —
не дістати!
Носив би я тільки
штани…
(Анатолій Костецький)
Все на світі
може Вітя!..
Може
меншого побити,
на уроках
спати може
та дражнити
перехожих.
Може
бахнути з рогатки,
посадити в зошит
ляпку,
у вікно
пульнути сніжку
і нову порвати
книжку…
Словом,
все на світі Вітя
може —
годі й говорити!..
То чому ж
не може Вітя
краще, ніж на три,
учитись?..
(Анатолій Костецький)
Вітько-бідак
страждає так,
аж здригує ногами!
Він — за столом,
він пише твір:
«Я помагаю мамі».
Старанно олівець гризе
та супить брови
грізно,
але нічого —
хоч умри! — до голови не лізе…
Та ось
тихесенько зайшла
в його кімнату мама:
— Вітюнь,
будь ласка,
в магазин
сходи
за сірниками.
— Ідея! —
вигукнув синок,
а мамі:
— Ну й морока!
Сама іди!
Я твір пишу —
роблю
важкі уроки.
І мама вийшла…
А Вітько
швиденько пише
в зошит:
«Я в магазин
завжди ходжу,
коли мене
попросять…»
Хвилин за десять
мама знов
з’являється у дверях:
— Вітюнь,
картопельки начисть,
а я зварю вечерю.
— Сама начисть! —
кричить Вітько,
та так,
що ледь не лопне.—
Я твір пишу!
Я — зайнятий!
Сама
вари картоплю!
Виходить мама,
а синок
писати знов сідає:
«Я мамі
сам варю обід,
вечерю
та сніданок…»
Радіє син:
— Не твір, а люкс!
Оцінка
буде гарна!..
І геть не думає
про те,
що він радіє
марно…
(Анатолій Костецький)
Так сумно навколо,
як в пору осінню.
І сонця — немає,
і небо — не синє.
У всіх перехожих —
насуплені лиця.
Ніхто з них на мене
не хоче дивиться…
А знаєш, чому
все навколо сумує?
Бо двійку зі школи
додому несу я…
А завтра?..
Спиніться!
Будь ласка, спиніться!
Навколо, будь ласка,
скоріш подивіться.
Погляньте,
як небо казково цвіте.
Погляньте,
як сонцем виблискує день!.
А знаєш, чому
все навколо квітує?
П’ятірку додому
Зі школи несу я!
Красиву п’ятірку!
Чудову п’ятірку!..
Тому-то навколо
і радості стільки,
тому-то сміються
усі перехожі
і кожен із них
на щасливчика схожий!
Тому-то віднині
і вирішив я:
п’ятірки отримувать
буду
щодня!..
(Анатолій Костецький)
Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!
На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!
Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі…
Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.
Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..
А я?
Як тільки я схотів —
м’яча ганяв
аж п’ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.
Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих…
Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.
Ну, з’їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.
Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..
Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!
(Анатолій Костецький)
Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.
Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.
А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.
І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні.
(Анатолій Костецький)
У Віті — день народження.
Ми всі туди запрошені
і ввечері, о шостій,
прийшли до нього в гості.
Нам одчинила двері
мала сестричка Віті
і зразу запитала:
— Хто ноги з вас не витер?
В нас килим — не для того,
аби його бруднити!
Ану, біля порога
знімайте черевики!
Та подарунки зразу
давайте, я сховаю.
Та кришталеву вазу
не скиньте! Я вас знаю!..
Ви думаєте: просто
отак ходити в гості?
А це — наука справжня,
відповідальна справа!..
І меблі у вітальні
не мацайте руками,
і пальцями по стінах
не мажте — будуть плями…
Іще сестриця Віті
щось стала говорити.
Та ми її не слухали —
хіба ж це варто слухать?!
Ми від її «гостинності»
помчали геть щодуху,
бо й справді: ох, не просто
отак ходити в гості!
(Анатолій Костецький)
В цьому віршику нікого
ще немає
Ну й дива!..
Нумо, зайчика прудкого
ми покличемо до нас.
Раз!
І мчить зайчисько сірий.
Два!
І ще один біжить.
А за ним —
і три, й чотири,
а за тими —
п’ять і шість.
Ой, дивися —
сім і вісім!
Скільки ж там вас?
Ого-го!
Ви ж не вміститесь
у віршик,
ви зламаєте його.
Стійте, зайчики,
чекайте —
це ж бо віршик,
а не хатка!..
Та зайчисьок —
більше й більше.
Їх уже не зупинить…
Затремтів
маленький віршик,
захитався —
і за мить
всі його рядки розпались.
Тільки зайчики зостались.
(Анатолій Костецький)
Зірка не спить
у моєму вікні.
Зірці — не спиться.
Не спиться й мені.
Що я для неї?
А бачиш, зі мною
зірка сумує
теж за весною…
Хочеться зірці
терпкої роси,
хочеться слухать
птахів голоси,
хочеться впасти
під ранок на землю
і загойдатись
на гілці зеленій…
Зірка сумує,
лиш зрідка змигне,
ніби, манюня,
втішає мене,
ніби шепоче:
— Скоро ж — весна.
Я засинаю —
й вона засина…
(Анатолій Костецький)
Будь ласка,
заходьте!
Скоріше заходьте!
Усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам,
що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка,
уважно дивіться.
Можливо,
на котрійсь
із наших полиць
ви знайдете те,
що згубили колись!
Отут перед вами —
загублена совість.
Гадаю,
вона в нас
лише тимчасово:
без неї ж не можуть
дорослі та діти
і тижня прожити
на білому світі…
Згубив її хлопець,
який тишком-нишком
надворі
малому підставив підніжку,
у іншого хлопця
м’яча одібрав,
сусідці по парті
малюнок порвав.
А тільки
спитають у нього:
— Навіщо? — Провину
він звалить одразу
на інших,
тому
ні в дворі з ним,
ні в класі не грають.
Гадаю,
він скоро
до нас завітає…
Ну от, подивіться,
а що вам казав я!
Уже поспішає по совість
хазяїн!
— Ця совість, я бачу,
належить тобі?
Будь ласка, бери,
але більш не губи!
А тут на полиці —
роззява з роззяв,
найкращий ловець
і винищувач гав.
Давно вже
усе він забув і проґавив:
забув
школярські обов’язки
й справи,
забув десь портфель,
рукавички красиві,
забув і про те він,
що мама просила.
А якось на ґаву
так рота роззявив,
що сам загубив себе,
бідний роззява!
Ще й досі
дивується всюди народ:
од хлопця зоставсь
лиш роззявлений рот…
Як тільки зустріне його
хтось із вас,
скажіть,
щоб зайшов за собою
до нас.
Ця купа велика —
загублений час.
Боюся, що й місця
не вистачить в нас…
Ось — час для навчання,
загублений в школі,—
його вже, напевно,
не вернеш ніколи!
Тут — час допомоги
і мамам, і татам,
який у розвагах
втрачали завзято.
Там — час для зарядки,
що в ліжках згубили
і разом зі спортом
у ліні втопили…
Тут стільки часу
погубили невчасно,
що я вже й не знаю,
куди його класти!
Напевно,
мені доведеться
на дверях
скоріше прибити
табличку фанерну,
щоб з неї
нарешті довідався кожний:
«Загублений час
повернути не можна!»
А онде в куточку,
далекім і темнім,
лежить і страждає
загублена чемність.
Страждає
за хлопця якогось
страшенно!..
Він лізе в тролейбус,
немов навіжений,
всідається й дума:
«Усі ви хоч трісніть,—
нізащо у світі
не встану я з місця!»
Він запросто
дівчинку може принизить.
Для нього
повага до старших —
дурниці…
Тому-то й страждає
так гірко та вперто
загублена чемність,
що може й померти.
Шепоче про себе:
«Спасибі!», «Будь ласка!» —
таким голосочком,
що й слухати важко.
Привітно
киває голівкою всім
і всім поступається
місцем своїм.
Візьміть її швидше,
я дуже вас прошу,
бо може, бідаха,
загинути просто!
Ось — дружба,
забута під партою
в школі.
Такого
не бачив я досі ніколи!
Ну як —
поясніть мені! —
може це бути,
щоб дружбу,
як зошит чи ручку,
забути?!
Два хлопці
у класі її загубили —
вони на перерві
ні за що побились.
А друзі ж були —
можна заздрити тільки!
Довіку дружили б,
якби ж то не бійка.
А з чого вона —
невідомо нікому…
Тож порізно
ходять віднині
додому,
насуплені
в класі сидять
на уроках,
і жоден
не зробить до друга
ні кроку.
А вдома сумують,
зітхаючи тужно,
і згадують часто
загублену дружбу…
Я певен:
недовго пролежить вона
її заберуть неодмінно
від нас!
Це — сміх розвеселий
сидить і регоче,
неначе його
безперервно лоскочуть.
І всі,
хто погляне
на згублений сміх,
так сильно сміються,
що валяться з ніг!
Лежать і регочуть,
забувши про тишу,
а сміху од того
утричі смішніше.
От тільки хазяїн його –
у зажурі…
Од ранку й до вечора
ходить похмурий,
не біга, не гра,
не співа і не скаче,
а сяде
в якомусь куточку —
і плаче…
Хай швидше до нас
завітає за ним.
Невже йому весело
жити сумним?..
Як бачите,
є в нас
на що подивитись,
тому не соромтесь,
дорослі та діти,
будь ласка, заходьте,
скоріше заходьте,
усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
І все,
що вам треба,—
скоріше беріть.
Та більше
ніколи в житті
не губіть!
(Анатолій Костецький)
На другому поверсі,
в сьомій квартирі,
в будинку
під номером
тридцять чотири,
на вулиці Мрій,
що тяглась
аж під небо,
жив хлопець Сергій —
третьокласник
і ледар.
Найбільше за все
любив він поспати,
тож кожного ранку
і мама, і тато
будили Сергія
не менше години,
бо зовсім
не діяв будильник
на сина.
До школи
він завжди ішов
неохоче.
Сидів на уроках —
злипалися очі.
Зате,
як останній дзвінок
продзвенить,—
наш ледар
найпершим
додому летить!
Наїсться,
а потім
лежить на дивані —
і мріє,
аж поки і ніч
не настане!..
А мріяв Сергій,
щоб у тижні
всі дні
зробилися
геть як один, –
вихідні!
От якось під вечір,
в одну із неділь,
зостався
Сергій у квартирі
один…
Поспав, попоїв,
увімкнув телевізор –
хотів надивитись
його скільки влізе…
Коли закінчилась
недільна програма.
Сергій
неохоче підвівся
з дивана
і мовив:
— Лягатиму краще
у постіль!
Аж тут
на екрані
з’явилася постать!..
— Зажди! — просичала.—
Не треба лягати!..—
І раптом
стрибнула з екрана
в кімнату!
Злякався Сергій —
не промовить і слова…
Нарешті
спромігся спитати:
— А хто-о ви?..
— Я грізний чаклун,
всемогутній фон Брукк,
професор і доктор
ледачих наук!
Бажай, що завгодно,
ледащо Сергію,—
я можу здійснити
усі твої мрії!
Почувши слова ці,
Сергій аж затрясся,
та вже
не від жаху —
від радості й щастя,
і враз загорлав,
наполохавши тишу:
— Хай тільки
неділі
залишаться в тижні,
щоб я відсьогодні
ніколи-ніколи
не мусив щоранку
спішити до школи!
Фон Брукк усміхнувся:
— Хай буде,
як хочеш!..—
І зник непомітно
у темряві ночі…
Наступного ранку,
о пів на десяту,
прокинувся ледар
у власній кімнаті,
покліпав очима зі сну,
позіхнув —
і вмить пригадав
про пригоду нічну!
Підскочив хутчіш,
календар відшукав,
поглянув у нього —
і мало не впав:
з листочка,
де мусило йти
«понеділок»,
до нього
всміхнулося слово
«неділя»!..
Сергій,
не повіривши
власним очам,
ще швидше
гортать календарик
почав.
Гортав і гортав,
а листки шелестіли:
«Неділя,
неділя,
неділя…»
«Неділя!..»
— Урра-аа! —
заволав
третьокласник і ледар. —
Так, значить,
до школи ходити
не треба!
Так, значить,
насправді
у тижні всі дні
віднині й довіку
тепер —
вихідні!..
Тепер у Сергія —
свободи удосталь:
захочеш —
і зранку лягай собі
у постіль,
бо в школі уроків
нема все одно!
А хочеш —
іди в зоопарк
чи в кіно…
Підкинув наш ледар
угору п’ятак —
і випало:
їхати у зоопарк!
Все б гарно!..
Та тільки —
трамваї не ходять,
бо транспорт увесь —
вихідний
відсьогодні!
«Ач, мудрі які
спочивати б їм тільки!» —
подумав Сергій —
і поплентався пішки…
Нарешті
дістався ледь-ледь
до воріт —
поглянув…
Та що це?!
Зачинено вхід!
А поруч —
об’ява висить
на стіні:
«Тепер в зоопарку
всі дні –
вихідні!»
Від розпачу в ледаря
зуб заболів,
ще й так,
що від болю
гуде в голові!
Помчав до лікарні
бідаха –
та марно!
Усі лікарі —
вихідні
у лікарнях…
Вернувся додому
наш ледар сумний.
Вмикає скоріше
екран рятівний,
а там,
на екрані —
слова лиш одні:
«У нас,
в телестудії,
всі —
вихідні!..»
І тут за хвилину
збагнув третьокласник,
що сталося в місті
страшенне нещастя,
бо всі —
не працюють,
бо всі —
спочивають!..
Лікарні закрито,
не ходять трамваї,
і годі чекати
від друзів листів —
всі пошти
зосталися без поштарів!
Шофери і вчені,
майстри і міністри —
ніхто
не працює
у нашому місті,
бо всі —
вихідні,
тож од ранку до ночі
роби —
що завгодно,
гуляй —
скільки хочеш!..
Так чом же
ніхто не співа,
не танцює?
Так чом же
навколо всі люди
сумують?
То звісно — чому!
Бо без праці та діла
не може
лишатися довго
людина!
Бо лікар — не лікар,
коли не лікує,
бо кухар — не кухар,
коли не готує,
а льотчик — не льотчик,
коли він без неба…
Робота улюблена —
кожному треба!..
І стало
Сергію страшніше,
ніж вчора!
І вигукнув він:
— У-у, негіднику чорний,
лукавий професор,
підступний фон Брукк!
Ех, тільки б
мені ти потрапив
до рук!..
І ледь він устиг
ці слова проказати —
як постать фон Брукка
з’явилась в кімнаті.
— Ти кликав?
Так ось я! —
сказав він Сергію.
— Хоч я –
вихідний,
та здійсню твою мрію!..
Сергія
удруге не треба
просити.
Усе зрозумівши,
він зойкнув щосили:
— Хай стане скоріше
усе, як раніше:
одна лиш неділя
хай буде у тижні!..
І тільки
останні слова
відлунали, –
здригнулась підлога —
і Брукка не стало…
І знову навколо усе —
як раніше:
всі дні,
як і треба,
у кожному тижні!
І знову
по рейках спішать
поїзди,
і знову
до друзів надходять
листи,
знов лікар —
лікує,
а кухар — готує,
і майстер
над справами зранку
мудрує,
спішать на роботу
в трамваях
міністри…
Всі —
знову щасливі
у нашому місті!
Сергія тепер
не взнати нікому:
уже не тікає
зі школи додому,
а разом із класом
саджає дерева,
збирає насіння
чи брухт металевий,
майструє шпаківні,
щоб птаство зустріти…
А так, як раніше,—
не думає жити,
бо знає чудово,
що радість і щастя
приходять не ледарям,
а роботящим!
(Анатолій Костецький)
«Канікули! Канікули!» —
співає все навколо.
Канікули, канікули,
канікули у школі!
А що таке — канікули?
Це літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти,
бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
з густих лісів приносити
горіхів повні відра.
Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини
і зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину…
Це час, коли за хлопцями
ми скучим, як ніколи,
і нам страшенно схочеться
скоріше знов до школи!
(Анатолій Костецький)
Ілюстрації Pascal Campion
Можливо, вас також зацікавлять добірки віршів Платона Воронька, Миколи Вінграновського та Лесі Українки, дитячі віршики про школу та новорічні вірші для дітей, проникливі вірші про любов від українських поетів, колекції душевних українських віршів про осінь, віршів про зиму, поезій про літо та віршів про весну.
Літо в розпалі, а отже, саме час для нової добірки віршів. Цього разу вона насичена сонцем і запахом літнього дощу, гудінням бджіл, ароматом солодких ягід, шелестом колосків та солоним присмаком моря, адже це – поезія літа. Ловіть колекцію віршів, присвячених літу, для дорослих та дітей від майстрів поетичного слова: Ліни Костенко, Максима Рильського, Анатолія Костецького, Юрія Іздрика та багатьох інших.
***
Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.
В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина…
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.
Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.
Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік…
Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.
(Володимир Сосюра)
***
Спинилось літо на порозі
І дише полум’ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.
Умиється зелене літо
І засміється, як дитя, –
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?
Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?
(Максим Рильський)
***
Дзумить бджола у липовому цвіті,
І полуниця гріється на сонці.
Весна побігла. По стежині літо
Суниці запашні несе в долоньці.
Виблискують черешні соковиті,
Лягають трави росяні в покоси.
Червоний мак красується у житі,
Над ставом верби розплітають коси.
Малих пташок притихло стоголосся .
В гніздечках їсти просять пташенята.
Пшеничний лан зазеленів колоссям.
Вчить жайворон своїх дітей співати.
Лиш стрибунці сюрчать в траві уволю.
— Ку-ку! Ку-ку! — зозуля лік збиває.
Ген море льону голубіє в полі,
І вітерець легенький повіває.
Червневі дні у сонячних загравах.
Радіють діти: ” Біжимо до річки!”
Запахло медом у духмяних травах,
Все довший день, стає коротша нічка.
(Марія Яновська)
***
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
Бджілки золотисті
В квітах літають,
Роси перлисті
З трав опадають.
З золота зіткане сяєво ллється,
Ліс в нім купається, листя сміється.
В шатах зелених
Вийшла дівчина,
В косах студені
Роси-перлини.
З золота зіткане сяєво ллється,
Ліс в нім купається, листя сміється.
В квітах барвистих
Дівчина сяє,
В оченьках чистих
Сонечко грає.
З тих оченяток маєво ллється…
Дівчина літом веселим зоветься…
(Максим Рильський)
сонце впирає по саме нікуди
сенси парують і висихають
ми перелиті цим літом і випиті
і переписані двічі навзаєм
передозовані переосмислені
знову готові цей світ називати
ми обростаєм листами як листям
і розцвітаєм цукровою ватою
сонце періщить по саме нікуди
вата стікає в’язким сиропом
мружаться очі зачинених вікон
люки задраєно і перископи
жовтий наш човен іде під шкіру
білі драже розчиняються в венах
літо не має жодної міри
серпень виходить на авансцену
і – монологи
і – реверанси
згашена рампа
темна куліса
серпень завжди випадає як шанс
раптом померти і вийти на біс
***
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.
У павука хатинка –
Тоненька павутинка.
У коника веселого –
Між травами оселя.
У ластівки швидкої –
Під нашим підвіконням.
А тепле й ніжне літо,
Волошками повите,
Посріблене дощами, –
Живе в очах у мами.
(Анатолій Костецький)
***
У літечка на сонячній вітрині
Стояли соняхи, волошки сині.
Жоржини у намітках з перкалю.
І сухоцвітки з присмаком жалю.
І хризантеми, вісники печалі.
І пелюстки акації опалі.
Стояли, як осінні вартові,
Майори і калачики живі.
А далі більше – ягоди, городина.
На кущиках незібрана смородина.
І яблука в глибокому коші.
І мед у сотах і нектар в душі.
А ще запаси на холодну зиму
Із м”яти, крес салату, кмину.
Під парасолькою петрушка, кріп.
А ще великий з перевеслом сніп.
Усе стояло рівними рядами.
І промовляло вустоньками мами.
І очками дивилося бабусі.
А десь зима у білому кожусі.
А десь вітри холодні і немилі.
А десь сніги і віхоли безсилі.
Безсилі, бо у нас всього доволі –
Дарів небес, що виросли у полі.
У літечка уже Медовий Спас.
І бражка в цебрику, наливочка і квас.
Ще молочина і кисляк в гладишці.
А ще узвар у череп’яній мисці.
А ще любов, ще затишок у хаті.
Ще благодать на Спасовому святі.
Ми маєм все, ми маєм землю, віру.
Не вистачає злагоди і миру.
(Галина Потопляк)
Ой, сідає сонечко
Ген за виднокрай,
За моїм віконечком
Є квітковий рай.
Чорнобривці весело
Поставали в ряд,
Пахне матіолою
Вечоровий сад.
Білі гладіолуси
В мареві жоржин.
Я не налюбуюся
Пишним цвітом тим.
Ароматом, свіжістю
Наповняє сад,
Захмелію ніжністю
Від п’янких троянд.
Ой, сідає сонечко
Ген за виднокрай,
За моїм віконечком
Є квітковий рай.
(Марія Яновська)
***
Під маленькими ялинками
У смарагдовій траві
Літо виросло суничками –
То по одній, то по дві.
Ой, сестриченько-яличко
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамі і собі!
(Ліна Костенко)
Веселе сонечко заграє
На струнах променів ясних,
Злетить мелодія над плаєм,
Що бачить світанкові сни.
Лягли тумани на долину,
В росі берізоньки, трава.
Мчить літо швидко, без упину
І сипле чари з рукава.
Далеко в горах заблукало,
Не вміє стежечку знайти.
Сміється сонечко лукаво,
Сплело віночок золотий.
Там арніки пахучі квіти,
Ген під смерічкою гриби.
Виблискує, теплом зігріта,
Чорниця, лиш її знайди.
По камінцях стрибало літо.
В струмочку дзвінко дзюркотить.
Злетіло над землею вітром,
Над полем опинилось вмить.
Пройшлося росами, стернею,
Крилом змахнуло в небесах,
Пішло відлуння над землею
В рясних, окрилених садах.
Скотилася синенька сливка,
Жовтіє грушка на гіллі.
Прислала осінь нам листівку:
“Приходить серпень та Іллі.”
(Марія Яновська)
Знаєш, скільки справ у літа?
Їх усіх не полічити!
Треба нам підсмажить спини,
Ніс убрати в ластовиння,
Накупати нас у річці
Наперед на три сторіччя,
Та іще подарувати
Лісу й лугу буйні шати.
Словом, справ — не полічити!
Та найбільше треба літу,
Щоб зуміли я і ти
Набагато підрости!
(Анатолій Костецький)
***
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
Можливо, вас також зацікавлять добірки віршів Миколи Вінграновського та Лесі Українки, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури, колекції душевних українських віршів про осінь, віршів про зиму та віршів про весну.
Ловіть нову порцію красивих читацьких історій у картинках у рубриці БукАрт. Цього разу всі ілюстрації про книжки та читачів будуть з-під пензля одного художника – Нормана Роквелла (Norman Percevel Rockwell), відомого американського художника й ілюстратора XX століття, автора численних картин, ілюстрацій, постерів і журнальних обкладинок – для одного тільки The Saturday Evening Post він написав понад триста обкладинок за чотири десятиліття.
Автопортрет Нормана Роквелла
Його роботи яскраві та емоційні, персонажі сповнені характеру, а візуальні історії – цікавих деталей. Читання й книжки в різних їх проявах часто з’являлися в його ілюстраціях і картинах, і частина з них, зібрана тут, дозволить в цьому переконатися й абсолютно точно отримати масу емоцій, у віддзеркаленні яких Норман Роквелл був великим майстром.
Просто клікніть або натисніть на будь-яку ілюстрацію, щоб переглянути їх в режимі галереї.
Можливо, вас також зацікавлять інші БукАрт добірки статті про книжкових ілюстраторів: Скотта Густафсона, Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
У галереї книжкових ілюстраторів Bookmarin сьогодні ще один чудовий майстер зі світовим іменем і величезним портфоліо. Зустрічайте, Скотт Густафсон (Scott Gustafson), відомий американський ілюстратор з Чикаго, володар Spectrum Award for Grand Master 2015 року, який багато років радує маленьких і дорослих читачів яскравими візуальними історіями. Складно знайти класичну казку або традиційний дитячий віршик, які він не проілюстрував би: казки Матінки Гуски, Білосніжка й Попелюшка, Кіт у чоботях й Аліса в Дивокраї, Артур і Мерлін, гидке каченя і троє поросят, Еллі й Тотошка, абсолютно неймовірної доброти й милоти Санта Клаус, навіть Дон Кіхот і його вірний Санчо Панса отримали нові образи в картинках цього художника.
У його стилі відчувається вплив відомих художників так званого Золотого століття американського живопису: Артура Рекхема, Нормана Роквелла, Максвелла Періша та інших. Ілюстрації Скотта Густафсона завжди сповнені фарб, енергії та емоцій, кожну деталь розглядаєш довго і з задоволенням, а стиль неможливо сплутати з чиїмось іншим. Але при всій магії, тут багато реалізму: діти, тварини й предмети часто фотографічно точні, зберігають реалістичні пропорції й глибину і ніяк не конфліктують при цьому з вигаданою “казковою” частиною. Здається, що на його малюнках чутно шелест листя і подих вітру, шерех старих паперів та спів птахів, можна відчути м’якість котячої шерсті й побачити відблиски сонця на найдрібніших волосках.
Запрошую і вас згадати улюблені казки дитинства і насолодитися красою робіт цього казкового художника.
Ну як, всіх героїв упізнали?
Більше про художника можна дізнатися на офіційному сайті Скотта Густафсона.
Можливо, вас також зацікавлять статті про інших книжкових ілюстраторів: Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
Цьогоріч поціновувачі українського слова та культури відзначають 150-річний ювілей від дня народження Лесі Українки. Письменниця надзвичайної сили волі, глибокого відчуття людей, широкого серця та мелодійного слова, вона продовжує звучати доречно й актуально і знов об’єднує навколо себе усіх, хто любить її душевну, чутливу, зворушливу та щиру поезію. Звісно, до цього кола доєднаюся і я: час нової поетичної добірки у Bookmarin, цього разу з улюбленими віршами Лесі.
***
Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…
Якби мені достати струн живих,
якби той хист мені, щоб грать на них,
потужну пісню я б на струнах грала,
нехай би скарби всі вона зібрала,
ті скарби, що лежать в душі на дні,
ті скарби, що й для мене таємні,
та мріється, що так вони коштовні,
як ті слова, що вголос невимовні.
Якби я всіми барвами владала,
то я б на барву барву накладала
і малювала б щирим самоцвітом,
отак, як сонечко пречисте літом,
домовили б пророчистії руки,
чого домовить не здолали гуки.
І знав би ти, що є в душі моїй…
Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…
І те, що в ній цвіте весною таємною,
либонь, умре, загине враз зо мною.
(Леся Українка)
***
Чого то часами, як сяду за діло
Або як вже працю кінчаю я сміло,
Не раз се на мене, мов хмара яка,
Спадає сумная задума тяжка?
Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку,
Недолю та сльози – і думка зрина:
Нащо тут здалася ся праця дрібна?..
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабі мої сили?
І кидаю працю, бере мене жаль –
Та друга вже думка розважить печаль:
Все ж, може, ся пісня якую людину
Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм
Збуджу огонь я у серці чиїм.
А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористають люде…
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло!
(Леся Українка)
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей –
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
(Леся Українка)
***
Не жаль мені, що я тебе кохаю,
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні, не кажи, що зійдуться колись!
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ похилий та смутний, –
Плюща обійми гублять силу дуба.
Та без притулку плющ зелений в’яне,
Я не зав’яну, я знайду руїни,
Я одягну обдерті, вбогі стіни,
Зелений плющ оздобою їм стане.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови
Від мого дуба любого з діброви, –
І спогад любих літ повік не згине.
(Леся Українка)
***
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
(Леся Українка)
Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: “Чи кохаєш?” – чи я б тобі мовила: ні ?..
(Леся Українка)
***
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
(Леся Українка)
***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
(Леся Українка)
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
(Леся Українка)
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
(Леся Українка)
***
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
“Що, болить?” – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма, –
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
(Леся Українка)
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!
Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.
Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.
Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма!
(Леся Українка)
***
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
(Леся Українка)
***
Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися,
поле і гай у серпанки тонкі повилися,
марево біле покрило і річку, й сагу,
вітер з полудня несе без кінця ту югу.
Світло сліпить, та не грає веселе проміння,
вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння.
Так у розлуці з тобою кохання моє
світить і смутить, буяє й життя не дає.
(Леся Українка)
***
Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини — я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила — найкращий праці час, —
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть — куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б’ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум’ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
Передсвітом чорніє ніч надворі,
І час гасити світло, щоб його
Не засоромив день своїм сіянням.
Погасне світло; та палають очі,
Аж поки досвітки в вікно тихенько
Заглянуть сивими очима і всі речі
Почнуть із темряви помалу виступати,
Тоді мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свічаді
Бліде обличчя і блискучі очі,
А в думці, мов тривога, промайнуть
В дитячих літах чутії легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дітям:
“Була собі колись дівчина необачна…”
Про необачну дівчину, що довго
За кужелем сиділа проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неї уночі з’являвся перелесник;
Не дьяволом з’являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим — речами і очами.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав, і молодою
Своєю називав, і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина,
Уквітчана, убрана,засипала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч,
Щоб з перелесником стояти на розмові,
А тим розмовам був лихий кінець…
“А хто ж був перелесник той, бабусю?” —
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тільки завжди і казала:
“Та не при хаті і не при малих дітях,
Не при святому хлібові казати.
Не згадуй проти ночі, бо присниться!”
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую ніколи проти ночі
Про перелесника, моє свічадо тільки
Нагадує мені про нього вдень.
(Леся Українка)
(коханій мамі)
Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Уже заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
(Леся Українка)
***
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.
(Леся Українка)
Можливо, вас також зацікавлять добірки поезії Юрія Іздрика та віршів Миколи Вінграновського, поезія Ліни Костенко про природу, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму та віршів про весну.
Нова поетична сторінка цього разу присвячена українському поету-шістдесятнику Миколі Степановичу Вінграновському (1936-2004). Майстер пронизливої лірики, Вінграновський залишив поціновувачам поезії багатющу спадщину, яка і сьогодні надихає, вражає та захоплює. Його вірші сповнені наполегливої роботи над словом, цікавих новотворів, образності та кадровості, широким діапазоном звучання від гучних закликів до тихого інтимного шепоту; у доробку поета знайшли оригінальне втілення різноманітні поетичні жанри та форми.
Ділюся з вами добіркою улюблених віршів Миколи Вінграновського і запрошую насолодитися його поезією разом зі мною.
***
Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…
Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.
Де не повернешся – кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!
Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…
(Микола Вінграновський)
***
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі…
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.
(Микола Вінграновський)
***
Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
(Микола Вінграновський)
***
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…
(Микола Вінграновський)
***
Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.
(Микола Вінграновський)
***
Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.
Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.
В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх, досад
Мені дарує він красу землі і неба.
Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.
(Микола Вінграновський)
***
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману — даленів гарман…
(Микола Вінграновський)
***
Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях голос мій
достига урожаєм,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте…
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона…
Із крила небокраю впала хмари
червона хустина,
І виглядує вірш мій,
наче хлопчик рудий, із-за тину…
Бузинова сопілка у золоті сну…
(Микола Вінграновський)
***
Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш —
Уваги, ревнощів, жалю?
В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.
І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста…
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.
Ти вся — із щастя! і з тобою
Ще не вітається печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль.
Я дві пори в тобі люблю…
Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю.
Ця вже пора повільноплинна,
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш “так” та “ні”…
Де почалося все тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов’ю
Печалі, болі і роки.
Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес…
(Микола Вінграновський)
***
Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, —
Початок і кінець твій загубився…
Багряною півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;
І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.
Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.
За вічність п’ю — вона тебе відкрила,
Кохана, спи… За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!
За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання —
Прощання ще не зраджувало нам.
(Микола Вінграновський)
***
Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не люди.
Коли ви снідаєте землею і хмарами
Ось уже скоро двадцять століть,
Я думаю, що ви будете їсти,
Якщо раптом почнеться воднева війна?
І мені стає легше, тому що ви про це не думаєте.
Коли свою Вітчизну
Я називаю суцвіттям дерев —
Вона простяга мені свої руки
І шумування земного вітру,
Бо найгарніше у світі —
Дерева.
(Микола Вінграновський)
***
Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!
(Микола Вінграновський)
***
Боюсь поворухнутись… тишина…
Я ще не знав такої легкості й свободи:
Чи то весни колиска запашна
Мене гойднула в чисті небозводи,
Чи, може, хто з благословенним словом
До мене в душу стиха нахиливсь…
Не знаю, хто… не бачу… озовись!
У мене все на відповідь готово!
Нема нікого… тиха тишина…
Гойдається колиска запашна,
Течуть небес зелені й сині води…
Думки невиказані стали за порогом,
Рости, моя розбуджена тривого!
Я ще не знав такої легкості й свободи.
(Микола Вінграновський)
***
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…
Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні,
Дорогоцінний час несуть.
Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.
Але вона — жона. Вона —
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду
Їй доля зберегти дана…
Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік
Цивілізованих калік?!
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,
Прийми болінь моїх весну.
Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу
Приспав під серцем і не сплю…
Двадцятий вік як я люблю.
Вона була за всі віки…
В прощальнім слові до руки
Схилялись їй і ніч, і сад…
Сердець розбитих серцепад.
(Микола Вінграновський)
***
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.
За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.
Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб’є із віт над світом.
До айстр останнії припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними…
Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину…
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
(Микола Вінграновський)
***
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім’ям на тебе я молюсь…
…Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння – більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.
(Микола Вінграновський)
***
І те, і те: як птах ранковий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний раптовий –
Мені не йдеш ти з голови.
Мені ідеш ти – не докликнуть.
А крикнеш – крикнув і сиди,
І губи дивляться і сліпнуть,
Не надивившись назавжди.
У кожної дороги – ноги.
І крок дороги – крок розлук…
Мені невідомі дороги
І снів твоїх, і твоїх рук…
І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави –
Непереквітло і вінчально
Мені не йдеш із голови.
(Микола Вінграновський)
***
Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьоблагальна
Когось благала: не спускай!..
Але – прощалось. Вітром-листом
Чи по тобі, чи по мені.
Пустилось берега все чисто –
Одна розлука на коні.
Давно своїм вирлатим оком
Нас приглядав вирлатий час,
І маємо: оце глибоко,
А це ось мілко поміж нас…
Я знаю: соняшники карі,
І карий грім у гримині,
Та чемодан у автокарі,
І ти, як свічка, в далині.
(Микола Вінграновський)
***
Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі, попід садом і в саду.
Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села в хаті на печі.
І сняться їм борщі, та калачі,
Та день будущний, миром не забутий.
Лиш царство заяче гасає і живе,
Бринитьс неінде безголовий сонях,
І скирта-дума у сніги пливе,
Пливе стара, позаторішня соня…
(Микола Вінграновський)
ЕЛЕГІЯ
Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.
В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.
Зійди мені!.. В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.
Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.
Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби.
Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!
Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню
Приносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці…
Як час іде!.. Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…
У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі…
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі.
Мені приснились ми… Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!..
(Микола Вінграновський)
І
Встав я, – ранній птах, –
Зелене диво лебедило, –
Ходило літо, вітер пах
М’яким зеленим дивом.
Встав я, – ранній сніг, –
Сміялись коні невисоко, –
Дивився радо ніжний світ
М’яким коневим оком.
Встав я, – сніго-птах, –
Ходило біле холодило, –
Тремтіло в річки по боках
Тонке зелене диво.
Дивно на піску
Лежали тіні легкобоко,
І ловко примерхи зі сну
Щось вишивали тонко.
Хвиля попід час
Своє водове ткала ткиво,
І обнімала юність нас –
М’яке зелене диво…
ІІ
Обнімає ніч зорю за плечі,
Синьо посміхається зоря…
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько-утечо-течія…
Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?..
Попрощались ніженьки по трапу,
І крило завмерло над крилом.
Бігли землі під твоїм обличчям,
І мої стояли у ногах!
Чи тебе, чи я себе ще кличу –
Лиш сльоза на сльозу набіга…
ІІІ
Ти так далеко, аж нема…
Холоне на столі вечеря.
І неба ниточка німа
Вже зачепилася за червень.
А там, дивись, дніпрова тонь
Піском на сніг перебіліє,
Старий, ще з юності, вогонь
Нову надію ледь нагріє.
Заплющить очі давнина,
Подивиться на себе.
Мовляв, нічого там нема,
Деінде, де-не-де-де.
Мовляв, була. Була – мана.
Була? Була. Не верне.
І неба ниточка німа
Вже поснувалася за червень.
ІV
Це свято печалі – моє. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.
Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш.
Мовчиш – не говориш – а чути до слова…
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова.
V
Не обніму я поля і води,
Не надивлюсь на білу в небі хмару, –
Я обніму передчуття біди
І обніму у серці твоїм рану.
Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий.
На свою на нестомлену вітчизну.
(Микола Вінграновський)
***
За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.
Що посміхалося – сьогодні у задумі.
І що журилося – не журиться, мовчить.
Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить.
Не оглядайся! Що ти, що з тобою?
Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як… І місяць під водою,
Неначе совість плаче під вікном…
Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!
Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі вибито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна – не мара!
Є правда і любов! І є святий поріг,
Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив, як міг.
Священна сивина життя цього довіку.
(Микола Вінграновський)
Можливо, вас також зацікавить добірка поезії Юрія Іздрика, поезія Ліни Костенко про природу та інтимна лірика Ліни Костенко, вірші Дмитра Павличка та Сергія Жадана, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекції душевних віршів про осінь, віршів про зиму та віршів про весну.
Сьогодні у Bookmarin галереї книжкових ілюстраторів постать дуже відома в світі ілюстрації для дитячих книжок. У різних країнах світу, на книжкових поличках в дитячих кімнатах і бібліотеках живуть створені нею історії й персонажі, непідвладні часу. Вона не мала власних дітей, але якимось чарівним чином точно знала, що потрібно маленьким читачам. Мова, звичайно ж, про британську художницю й письменницю Беатріс Поттер.
Беатріс Поттер (Beatrix Potter), відома як автор багатьох прекрасних казок про тварин, народилася в 1866 році в Лондоні. Її виховувала гувернантка, і дівчинка була практично позбавлена спілкування з однолітками, зате чудово знаходила спільну мову з тваринами і проявляла інтерес до малювання. Із самого дитинства і Беатрис, і її молодший брат Бертрам подавали великі надії у сфері образотворчого мистецтва: обидва постійно робили замальовки тварин і вдома, де у них постійно жили різні домашні улюбленці, і вирушаючи в подорожі. Один із улюбленців Беатріс, кролик Пітер, згодом стане героєм її першої опублікованої в 1902 році книги, з якої і почнеться її великий шлях у світову літературу. Цю неймовірну любов до тварин художниця пронесе через усе творче життя, цими теплими почуттями будуть сповнені всі створені нею книги. Загалом вона написала тридцять книг, двадцять три з них – дитячі.
У своїх історіях та ілюстраціях Беатріс створила цілий всесвіт персонажів-тварин, які так полюбилися читачам багатьох поколінь і країн. Вона дала їм імена, одягла їх в людське вбрання, подарувала їм людські характери, але при цьому зберегла в них все миле і щире, що властиве тваринам. Сьогодні її історії популярні в усьому світі і перекладені різними мовами, а також неодноразово екранізовані. Її стиль ілюстрації легко відрізнити від будь-якого іншого. Запрошую вас переконатися в цьому і зануритися в атмосферу чарівного світу казкових тварин.
Можливо, вас також зацікавлять статті про інших книжкових ілюстраторів: Аніти Джерам, Скотта Густафсона, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
Надворі нова весна. А значить – час розквіту і зелені, свіжості і польоту, довгих днів і тепла. Тепла сонця в повітрі, у словах, у почуттях і вчинках. І звичайно ж, це час улюблених віршів від майстрів слова: поезії, в якій переплітаються природа і людина, суспільне й особисте, маленьке і велике, миттєве і вічне. Весняні вірші по-особливому мальовничі й наповнені особливою енергією. Читаймо і надихаймося!
***
Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами –
І заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі –
Півонії, рожеві, як фламінго,
Стоять в городі на одній нозі.
***
Весняний день. Вологий вітер. Хмари.
Гримлять струмки. Ламаються льоди.
Граки в садах влаштовують базари.
В полях — озера талої води.
То дощ. То сніг. То пролісків іскринки.
То перший грім. То пломінка блакить…
Усе мінливе, наче настрій жінки:
Не добереш, чого чекать за мить.
(Микола Луків)
Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгожданна, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: «Осанна!»
А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.
(Микола Вороний)
Звелися ріки і лугами
Блакитно простягають путь,
А в небі хмари лебедями
Із ополонок воду п’ють.
Гаї спинились над водою
І тихо входять в клекіт рік,
І хмелем бродить під корою
В березах чистий, свіжий сік.
Налита сонцем і вітрами,
Хлюпоче веслами весна,
І піднімає буйні трави
Земля хмільна і запашна.
В ці дні бажаєш світ щасливий
Черпнути відрами до дна.
І сміло сіяти на ниви
Багатство ярого зерна.
(Михайло Стельмах)
***
Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не люди.
Коли ви снідаєте землею і хмарами
Ось уже скоро двадцять століть,
Я думаю, щО ви будете їсти,
Якщо раптом почнеться воднева війна?
І мені стає легше, тому що ви про це не думаєте.
Коли свою Вітчизну
Я називаю суцвіттям дерев —
Вона простяга мені свої руки
І шумування земного вітру,
Бо найгарніше у світі —
Дерева.
***
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!…
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
(Павло Тичина)
***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
1.
Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой, Ладо!
День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!
2.
Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.
Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.
І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.
3.
А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,
І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.
(Євген Маланюк)
***
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.
(Василь Симоненко)
***
Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: “Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна”.
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
***
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”
(Олександр Олесь)
***
Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
***
Не вимовлю ні слова. Промовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно – до плачу.
Присядь, коханий, ближче біля мене.
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік – одна жагуча мить,
Я б так хотіла, щоб ти був щасливий!
Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.
(Микола Луків)
***
До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.
Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.
Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,
Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.
(Дмитро Павличко)
***
Весна! весна! — від поночі до рання.
Весна — в вікно, на дах, на капелюх,
весна в колючі воронові гнізда,
весна на кригу і від берегів —
на течію, на вир, на чорториї
весна правує серцем, як веслом,
весна збігає і збігають роки,
вже й вечори попереду біжать.
(Василь Стус)
***
Дивувалась зима,
чом це тануть сніги,
чом льоди присли всі
на широкій ріці?
Дивувалась зима,
як посміли над сніг
проклюнутись квітки
запахущі, дрібні?
І найдужче над тим
дивувалась зима,
що на цвіт той дрібний
в неї сили нема.
(Іван Франко)
***
Малесенька, малюсінька, манюнька,
одним одна, самісінька-сама,
на яблуньці розкрила дзьобик брунька,
а навкруги — куди не глянь — зима.
Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги! А брунька — за своє:
лишень розкрила дзьобик — і щебече,
витьохкує, цвірінькає, кує.
Та все про те, що літо – недалечко.
Про те, що дзьобик — це іще не все:
крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
в якому вона яблучко знесе.
(Анатолій Кичинський)
***
Дівчино, дівчино, де твої крильця?
Небо весняне в сяйві іскриться.
Чи не пора нам летіти, маленька,
В ярій пшениці шукати гнізденька?
Буде в колоссі воно, як у сонці,
Буде гойдаться в моїй колисоньці,
Я ж над тобою спинюся в блакиті,
Співи свої розпочну дзвонковиті.
Всі літаки, всі літаючі блюдця,
Всі вертольоти круг мене зберуться.
– Слухайте, – скажуть залізні і ниці, –
Жайвір співає для жайворониці!
(Дмитро Павличко)
***
Весна дарує кожному,
що треба і що хочеться.
Полям — сніги поталі,
лісам — траву і листя,
птахам, які вертають,
дарує рідні гнізда.
По жмені ластовиння
весна дарує дітям,
а мамам — ранки сині
та перші ніжні квіти.
Річкам дарує воду,
зернинам — теплу землю,
а сіячам — роботу,
почесну і веселу.
(Анатолій Костецький)
***
Половина саду квітне,
Половина в’яне.
Серед яблунь стану квітнем,
Огорни, тумане.
Може, вийде опівночі,
Де колись ходила, —
Чорні брови, карі очі, —
Не забута, мила.
Може, стане, ніжно гляне:
— Я твоя, єдина. —
Половина саду в’яне,
Квітне половина.
(Микола Луків)
СВІТАНОК У ЛІСІ
Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов’ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.
(Василь Стус)
Можливо, вас також зацікавить добірка поезії Юрія Іздрика, поезія Ліни Костенко про природу, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекція душевних українських віршів про осінь.
Нова добірка поезії уся зіткана з віршів Ліни Костенко. Варто сказати, що це просто поетеса мого серця і робити будь-який вибір надзвичайно складно, адже до душі кожна строфа, кожен рядок. Тож, аби хоч якось обмежити себе, цього разу темою поетичної колекції я обрала природу.
Не секрет, що у доробку Ліни Костенко це одна з найвагоміших тем. З кожним віршем розумієш силу єднання людини з природою, залежність наших почуттів від сезонів, погоди, природних змін навколо. Через тему природи у віршах поетеси передано неймовірний діапазон інших тем: любові та кохання, натхнення, енергії та відпочинку, дитячих спогадів, філософських роздумів, патріотизму, історичної пам’яті та багатьох інших. Запрошую і вас насолодитися та надихнутися природністю почуттів!
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
(Ліна Костенко)
***
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
(Ліна Костенко)
***
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..
(Ліна Костенко)
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
(Ліна Костенко)
***
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
(Ліна Костенко)
***
Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!
І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка…
(Ліна Костенко)
***
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
(Ліна Костенко)
***
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені
той несказанний камертон природи,
де зорі ясні і де тихі води? —
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю…
(Ліна Костенко)
***
Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…
(Ліна Костенко)
***
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
(Ліна Костенко)
***
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…
(Ліна Костенко)
***
Де шлях летючими штрихами
за обрій віддалі несе –
гіркі черешні над шляхами –
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
за цю солодку гіркоту,
за те, що люди, вже дорослі,
гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
при самій трасі – нічиї’.
За слово радісне – “черешні”,
де є і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
Як ваше листя молоде,
Загримирований під чорта,
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду –
крізь вас побачити поля,
за неодчахнуту свободу,
за необчухране гілля!
(Ліна Костенко)
***
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царственний цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє… І на все, на все
лягає пил чорнобильської траси.
Роса – як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію – у стріхах.
Хто це сказав, що стріхи – традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
(Ліна Костенко)
***
На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
(Ліна Костенко)
***
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць – ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
то пробіжить невидимий їжак…
(Ліна Костенко)
***
Сю ніч зорі чомусь колючі,
як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
– Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
а сьогодні вже восени!
(Ліна Костенко)
***
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь дута, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свого найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…
(Ліна Костенко)
***
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам’ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.
(Ліна Костенко)
***
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…
(Ліна Костенко)
***
За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.
Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.
Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил —
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.
Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.
Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.
(Ліна Костенко)
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
(Ліна Костенко)
***
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча —
розхристана втеча
з мурованих дум
у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць —
готика самотності,
готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний
безсонний
смерековий зал.
(Ліна Костенко)
***
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
(Ліна Костенко)
***
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша — як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини,—
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…
(Ліна Костенко)
***
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.
(Ліна Костенко)
***
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
(Ліна Костенко)
***
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
(Ліна Костенко)
***
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.
Це – сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
І чую – хтось кричить мені; ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
Над берегами вічної ріки…
(Ліна Костенко)
***
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
(Ліна Костенко)
Можливо, вас також зацікавить добірка інтимної лірики Ліни Костенко, поезії Юрія Іздрика, добірки віршів Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка та Лесі Українки, проникливі вірші про любов від українських поетів, поезія за програмою ЗНО з української літератури та колекція душевних українських віршів про осінь.
Крізь століття, художники всього світу демонструють неймовірну здатність вловити і зберегти різні моменти людського життя. Раніше я вже публікувала тут добірку малюнків, присвячених дітям-читачам. Цього разу пропоную продовжити занурення в світ мистецтва, не встановлюючи обмежень: сьогоднішня колекція від майстрів живопису відобразила читачів різного віку і в різних середовищах. Ці картини були написані художниками різних часів у класичній манері і через десятиліття зберегли диво моменту, коли читач поглинений світом, який відкриває йому книга.
Просто клікніть або натисніть на будь-яку ілюстрацію, щоб переглянути їх в режимі галереї.
Художник Steven Christopher Seward
Художник Emil Brack
Художник Vladimir Volegov
Художник Walter Firle
Художник Jim Daly
Художник George Goodwin Kilburne
Художник James Pelham
Художник James Wells Champney
Художник Franz von Defregger
Художник Albert Anker
Художник Carl Spitzweg
Художник Francis John Wyburd
Художник Abraham van Strij
Художник William Wood
Художник Edwin Henry Landseer
Художник Albert Chevallier Tayler
Художник Arthur John Elsley
Художник James Charles
Художник Albert Bartholome
Художник Richard Boyer
Художник M. Knoop
Художник Edouard John Mentha
Художник Ilia Galkin
Художник Jean Monti
Художник Michael Peter Ancher
Художник Albert Anker
Художник Carlton Alfred Smith
Художник Hermann von Kaulbach
Художник Johann Georg Meyer
Художник Carl Spitzweg
Можливо, вас також зацікавлять інші БукАрт добірки та статті про книжкових ілюстраторів: Скотта Густафсона, Беатріс Поттер, Аніти Джерам, Крістіана Бірмінгема, Елісон Еджсон, Петри Браун, Девіда Уокера та Kim Minji.
