Пісня для всіх: весела дитяча поезія Анатолія Костецького

Дитячі вірші завжди сповнені особливого сонячного настрою та життєрадісності, і сьогоднішня добірка не виняток. Пропоную вам зануритися у веселий і повчальний, цікавий і захоплюючий світ віршів відомого українського поета Анатолія Костецького, творчість якого надихає й веселить не одне покоління дітей, батьків та вчителів. Читаймо разом! Пісня для всіх А я найбільше хочу зробити так, щоб…

Пісня для всіх: весела дитяча поезія Анатолія Костецького

Пісня для всіх

А я найбільше хочу
зробити так, щоб діти
були завжди щасливими
у всьому-всьому світі,
щоб ні війни, ні голоду
ніхто й ніде не знав,
щоб кожен день до кожного
приходив, як весна!

А що для цього треба?
Прозоре й чисте небо,
і сонце променисте,
і неодмінно — пісню,
таку, як сонце й небо,—
для всіх дітей одну!..

А пісню цю, як виросту,
я сам для всіх складу.

(Анатолій Костецький)

Де літо живе?

У павука хатинка —
тоненька павутинка.
У коника веселого —
між травами оселя.
У ластівки швидкої
під нашим надвіконням.

А тепле й ніжне літо,
волошками повите,
посріблене дощами,—
живе в очах у мами!

(Анатолій Костецький)

Батьки-«чомучки»

Ну і мама!
Ну і тато!
Наче справжні
дошкільнята!

Нічогісінько
не знають —
смішно
і сказать комусь! —
бо щодня
мене питають
лиш одне:
«чому» й «чому»…

— Ти чому
образив Віту?
— А чому
отримав двійку?
— І чому
прийшов так пізно?
— Та чому
в шкарпетках різних?
— Ти чому
такий непослух?
— А чому
не стелиш постіль?
— Ти чому це
вірш не учиш?
— А чому
портфель —
без ручки?!
— І чому
такий синець?..

Ох!
Настане
мій кінець!
Не поясниш їм
ніколи,
хоч би й дуже
захотів…

Треба їх
оддать
до школи —
хай питають вчителів!

(Анатолій Костецький)

Мрія

Якась бджола
в траві гуде.
Кудись
якийсь хлопчак іде.
Повзе
мені на майку жук.
А я —
на сонечку лежу,
лежу —
і думаю про те,
чому так швидко
клен росте?

Вночі — росте,
росте і вдень,
росте й тоді,
як дощ іде,—
щомиті вище й вище,
мов у казках
чи віршах!

От взяв би —
та й мене навчив
(йому ж це,
мабуть, просто!)
рости і вдень, і уночі,
щоб стати
вище зростом.

Бо я оце
вже десять днів
все про одне лиш мрію:
як хоч на голову мені
перерости Сергія?!

Тоді б я
так йому сказав
неголосно, та чітко:
— Гей, ти!
Щоб Олю — не чіпав!
Вона — моя сусідка.
А як зачепиш,
то гляди:
намну одразу ж вуха!..

Ну й налякався б
той Сергій —
і втік би геть
щодуху!
Отак було б…

А поки я
дивлюсь на нього і
здаля,
лежу на сонечку й мовчу:
рости у клена
вперто вчусь…

(Анатолій Костецький)

Секрет

Що зробити,
щоб удвічі
видавався
торт смачнішим?

Що зробити,
щоб удвічі
кожен день
для вас побільшав?

Щоб і радості,
і щастя
вам було —
аж ніде діти?

А немає тут
секрету:
треба з другом
поділитись!

(Анатолій Костецький)

Все не так

Сьогодні
все навкруг —
не так…
Чомусь задача —
непроста,
чомусь цукерка —
несолодка,
проміння сонячне —
холодне,
і навіть
запахуща диня
чомусь
не пахне зовсім нині…

У чому ж річ?
Скажу вам прямо:
образилась на мене
мама…

Піду
пробачення попрошу —
хай знову стане
все хорошим!

(Анатолій Костецький)

Що найкраще?

Не вгадать тобі
нізащо,
котра з іграшок
найкраща!

— Знаю!
Трактор заводний!
— Зовсім ні.

— Електрична
залізниця!
— Помилився.

— Ну, тоді це –
пароплав!
— Не вгадав.

— Зрозуміло:
це — літак!
— Знов не так.

Добре,
відповідь я дам:
та, яку зробив
ти САМ!

(Анатолій Костецький)

Імена

Я хотів би страшенно,
як хочете знати,
все у світі по-своєму
знову назвати!

Я назвав би волошку тоді
голубинка,
щоб дорослі ще більше
її полюбили.

А хлоп’ят і дівчат
я б назвав
любенята,
щоб іще веселіше
було їм гуляти.

Я б ласкаву тополю назвав
лопотуля,
щоб вона для птахів
дарувала притулок.

А бабусю
назвав би тоді я
любуся,
щоб світилася ніжністю
кожна бабуся.
І цвіли б любенят
голубинкові очі,
і любусі
гуляли б із ними охоче,
а над ними
співала б собі
лопотуля,
і цю пісню її
всі б навколо почули…

Та речей безіменних
на світі нема.
Жаль,
що є вже для всього давно
імена…

(Анатолій Костецький)

Краватка для жирафа

Коли б заманулось раптово
жирафу
пошити краватку,
то, певне, кравці
повинні були б залізати
на шафу,
тримаючи метр у руці —
щоб шию обмірять
жирафу.

Була б та краватка,
як десять краваток,
а може,— як двадцять,
а може,— як сто,.

І, певне, носити
краватку жирафа
крім нього
не зміг би ніхто.

А з краму,
що йшов би йому
на краватку,
я зміг би пошити для себе
піджак,
та, може б,
іще й на підкладку
лишилось би краму!
Отак.

Тож слава жирафам!
Спасибі жирафам
за те,
що не носять краваток вони,
бо краму б тоді на піджак —
не дістати!
Носив би я тільки
штани…

(Анатолій Костецький)

Вітя може все!

Все на світі
може Вітя!..
Може
меншого побити,
на уроках
спати може
та дражнити
перехожих.
Може
бахнути з рогатки,
посадити в зошит
ляпку,
у вікно
пульнути сніжку
і нову порвати
книжку…
Словом,
все на світі Вітя
може —
годі й говорити!..
То чому ж
не може Вітя
краще, ніж на три,
учитись?..

(Анатолій Костецький)

Домашній твір

Вітько-бідак
страждає так,
аж здригує ногами!
Він — за столом,
він пише твір:
«Я помагаю мамі».

Старанно олівець гризе
та супить брови
грізно,
але нічого —
хоч умри! — до голови не лізе…

Та ось
тихесенько зайшла
в його кімнату мама:
— Вітюнь,
будь ласка,
в магазин
сходи
за сірниками.

— Ідея! —
вигукнув синок,
а мамі:
— Ну й морока!
Сама іди!
Я твір пишу —
роблю
важкі уроки.

І мама вийшла…
А Вітько
швиденько пише
в зошит:
«Я в магазин
завжди ходжу,
коли мене
попросять…»

Хвилин за десять
мама знов
з’являється у дверях:
— Вітюнь,
картопельки начисть,
а я зварю вечерю.

— Сама начисть! —
кричить Вітько,
та так,
що ледь не лопне.—
Я твір пишу!
Я — зайнятий!
Сама
вари картоплю!

Виходить мама,
а синок
писати знов сідає:

«Я мамі
сам варю обід,
вечерю
та сніданок…»

Радіє син:
— Не твір, а люкс!
Оцінка
буде гарна!..

І геть не думає
про те,
що він радіє
марно…

(Анатолій Костецький)

Що сталося?

Так сумно навколо,
як в пору осінню.
І сонця — немає,
і небо — не синє.
У всіх перехожих —
насуплені лиця.
Ніхто з них на мене
не хоче дивиться…

А знаєш, чому
все навколо сумує?
Бо двійку зі школи
додому несу я…

А завтра?..
Спиніться!
Будь ласка, спиніться!
Навколо, будь ласка,
скоріш подивіться.
Погляньте,
як небо казково цвіте.
Погляньте,
як сонцем виблискує день!.

А знаєш, чому
все навколо квітує?
П’ятірку додому
Зі школи несу я!
Красиву п’ятірку!
Чудову п’ятірку!..

Тому-то навколо
і радості стільки,
тому-то сміються
усі перехожі
і кожен із них
на щасливчика схожий!

Тому-то віднині
і вирішив я:
п’ятірки отримувать
буду
щодня!..

(Анатолій Костецький)

Про дорослих

Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!

На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!

Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі…

Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.

Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..

А я?
Як тільки я схотів —
м’яча ганяв
аж п’ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.

Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих…

Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.

Ну, з’їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.

Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..

Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!

(Анатолій Костецький)

Джміль про сонечко гуде

Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.

Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.

А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.

І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні.

(Анатолій Костецький)

У гостях

У Віті — день народження.
Ми всі туди запрошені
і ввечері, о шостій,
прийшли до нього в гості.

Нам одчинила двері
мала сестричка Віті
і зразу запитала:
— Хто ноги з вас не витер?

В нас килим — не для того,
аби його бруднити!
Ану, біля порога
знімайте черевики!

Та подарунки зразу
давайте, я сховаю.
Та кришталеву вазу
не скиньте! Я вас знаю!..

Ви думаєте: просто
отак ходити в гості?
А це — наука справжня,
відповідальна справа!..

І меблі у вітальні
не мацайте руками,
і пальцями по стінах
не мажте — будуть плями…

Іще сестриця Віті
щось стала говорити.
Та ми її не слухали —
хіба ж це варто слухать?!

Ми від її «гостинності»
помчали геть щодуху,
бо й справді: ох, не просто
отак ходити в гості!

(Анатолій Костецький)

Віршик-хатка

В цьому віршику нікого
ще немає
Ну й дива!..
Нумо, зайчика прудкого
ми покличемо до нас.

Раз!
І мчить зайчисько сірий.
Два!
І ще один біжить.
А за ним —
і три, й чотири,
а за тими —
п’ять і шість.

Ой, дивися —
сім і вісім!
Скільки ж там вас?
Ого-го!
Ви ж не вміститесь
у віршик,
ви зламаєте його.

Стійте, зайчики,
чекайте —
це ж бо віршик,
а не хатка!..

Та зайчисьок —
більше й більше.
Їх уже не зупинить…
Затремтів
маленький віршик,
захитався —
і за мить
всі його рядки розпались.
Тільки зайчики зостались.

(Анатолій Костецький)

Зірка

Зірка не спить
у моєму вікні.
Зірці — не спиться.
Не спиться й мені.

Що я для неї?
А бачиш, зі мною
зірка сумує
теж за весною…

Хочеться зірці
терпкої роси,
хочеться слухать
птахів голоси,
хочеться впасти
під ранок на землю
і загойдатись
на гілці зеленій…

Зірка сумує,
лиш зрідка змигне,
ніби, манюня,
втішає мене,
ніби шепоче:
— Скоро ж — весна.

Я засинаю —
й вона засина…

(Анатолій Костецький)

Бюро знахідок

1

Будь ласка,
заходьте!
Скоріше заходьте!
Усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам,
що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка,
уважно дивіться.
Можливо,
на котрійсь
із наших полиць
ви знайдете те,
що згубили колись!

2

Отут перед вами —
загублена совість.
Гадаю,
вона в нас
лише тимчасово:
без неї ж не можуть
дорослі та діти
і тижня прожити
на білому світі…
Згубив її хлопець,
який тишком-нишком
надворі
малому підставив підніжку,
у іншого хлопця
м’яча одібрав,
сусідці по парті
малюнок порвав.

А тільки
спитають у нього:
— Навіщо? — Провину
він звалить одразу
на інших,
тому
ні в дворі з ним,
ні в класі не грають.
Гадаю,
він скоро
до нас завітає…

Ну от, подивіться,
а що вам казав я!
Уже поспішає по совість
хазяїн!
— Ця совість, я бачу,
належить тобі?
Будь ласка, бери,
але більш не губи!

3

А тут на полиці —
роззява з роззяв,
найкращий ловець
і винищувач гав.

Давно вже
усе він забув і проґавив:
забув
школярські обов’язки
й справи,
забув десь портфель,
рукавички красиві,
забув і про те він,
що мама просила.

А якось на ґаву
так рота роззявив,
що сам загубив себе,
бідний роззява!

Ще й досі
дивується всюди народ:
од хлопця зоставсь
лиш роззявлений рот…

Як тільки зустріне його
хтось із вас,
скажіть,
щоб зайшов за собою
до нас.

4

Ця купа велика —
загублений час.
Боюся, що й місця
не вистачить в нас…

Ось — час для навчання,
загублений в школі,—
його вже, напевно,
не вернеш ніколи!

Тут — час допомоги
і мамам, і татам,
який у розвагах
втрачали завзято.

Там — час для зарядки,
що в ліжках згубили
і разом зі спортом
у ліні втопили…

Тут стільки часу
погубили невчасно,
що я вже й не знаю,
куди його класти!

Напевно,
мені доведеться
на дверях
скоріше прибити
табличку фанерну,
щоб з неї
нарешті довідався кожний:

«Загублений час
повернути не можна!»

5

А онде в куточку,
далекім і темнім,
лежить і страждає
загублена чемність.
Страждає
за хлопця якогось
страшенно!..

Він лізе в тролейбус,
немов навіжений,
всідається й дума:
«Усі ви хоч трісніть,—
нізащо у світі
не встану я з місця!»

Він запросто
дівчинку може принизить.
Для нього
повага до старших —
дурниці…

Тому-то й страждає
так гірко та вперто
загублена чемність,
що може й померти.
Шепоче про себе:
«Спасибі!», «Будь ласка!» —
таким голосочком,
що й слухати важко.
Привітно
киває голівкою всім
і всім поступається
місцем своїм.

Візьміть її швидше,
я дуже вас прошу,
бо може, бідаха,
загинути просто!

6

Ось — дружба,
забута під партою
в школі.
Такого
не бачив я досі ніколи!
Ну як —
поясніть мені! —
може це бути,
щоб дружбу,
як зошит чи ручку,
забути?!

Два хлопці
у класі її загубили —
вони на перерві
ні за що побились.

А друзі ж були —
можна заздрити тільки!
Довіку дружили б,
якби ж то не бійка.
А з чого вона —
невідомо нікому…

Тож порізно
ходять віднині
додому,
насуплені
в класі сидять
на уроках,
і жоден
не зробить до друга
ні кроку.
А вдома сумують,
зітхаючи тужно,
і згадують часто
загублену дружбу…

Я певен:
недовго пролежить вона
її заберуть неодмінно
від нас!

7

Це — сміх розвеселий
сидить і регоче,
неначе його
безперервно лоскочуть.
І всі,
хто погляне
на згублений сміх,
так сильно сміються,
що валяться з ніг!
Лежать і регочуть,
забувши про тишу,
а сміху од того
утричі смішніше.

От тільки хазяїн його –
у зажурі…
Од ранку й до вечора
ходить похмурий,
не біга, не гра,
не співа і не скаче,
а сяде
в якомусь куточку —
і плаче…

Хай швидше до нас
завітає за ним.
Невже йому весело
жити сумним?..

8

Як бачите,
є в нас
на що подивитись,
тому не соромтесь,
дорослі та діти,
будь ласка, заходьте,
скоріше заходьте,
усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
І все,
що вам треба,—
скоріше беріть.
Та більше
ніколи в житті
не губіть!

(Анатолій Костецький)

Казка про сім неділь у тижні

1

На другому поверсі,
в сьомій квартирі,
в будинку
під номером
тридцять чотири,
на вулиці Мрій,
що тяглась
аж під небо,
жив хлопець Сергій —
третьокласник
і ледар.

Найбільше за все
любив він поспати,
тож кожного ранку
і мама, і тато
будили Сергія
не менше години,
бо зовсім
не діяв будильник
на сина.

До школи
він завжди ішов
неохоче.
Сидів на уроках —
злипалися очі.
Зате,
як останній дзвінок
продзвенить,—
наш ледар
найпершим
додому летить!
Наїсться,
а потім
лежить на дивані —
і мріє,
аж поки і ніч
не настане!..

А мріяв Сергій,
щоб у тижні
всі дні
зробилися
геть як один, –
вихідні!

2

От якось під вечір,
в одну із неділь,
зостався
Сергій у квартирі
один…

Поспав, попоїв,
увімкнув телевізор –
хотів надивитись
його скільки влізе…

Коли закінчилась
недільна програма.
Сергій
неохоче підвівся
з дивана
і мовив:
— Лягатиму краще
у постіль!

Аж тут
на екрані
з’явилася постать!..
— Зажди! — просичала.—
Не треба лягати!..—
І раптом
стрибнула з екрана
в кімнату!

Злякався Сергій —
не промовить і слова…
Нарешті
спромігся спитати:
— А хто-о ви?..

— Я грізний чаклун,
всемогутній фон Брукк,
професор і доктор
ледачих наук!
Бажай, що завгодно,
ледащо Сергію,—
я можу здійснити
усі твої мрії!

Почувши слова ці,
Сергій аж затрясся,
та вже
не від жаху —
від радості й щастя,
і враз загорлав,
наполохавши тишу:
— Хай тільки
неділі
залишаться в тижні,
щоб я відсьогодні
ніколи-ніколи
не мусив щоранку
спішити до школи!

Фон Брукк усміхнувся:
— Хай буде,
як хочеш!..—
І зник непомітно
у темряві ночі…

3

Наступного ранку,
о пів на десяту,
прокинувся ледар
у власній кімнаті,
покліпав очима зі сну,
позіхнув —
і вмить пригадав
про пригоду нічну!

Підскочив хутчіш,
календар відшукав,
поглянув у нього —
і мало не впав:
з листочка,
де мусило йти
«понеділок»,
до нього
всміхнулося слово
«неділя»!..

Сергій,
не повіривши
власним очам,
ще швидше
гортать календарик
почав.
Гортав і гортав,
а листки шелестіли:
«Неділя,
неділя,
неділя…»

«Неділя!..»

— Урра-аа! —
заволав
третьокласник і ледар. —
Так, значить,
до школи ходити
не треба!
Так, значить,
насправді
у тижні всі дні
віднині й довіку
тепер —
вихідні!..

4

Тепер у Сергія —
свободи удосталь:
захочеш —
і зранку лягай собі
у постіль,
бо в школі уроків
нема все одно!
А хочеш —
іди в зоопарк
чи в кіно…

Підкинув наш ледар
угору п’ятак —
і випало:
їхати у зоопарк!

Все б гарно!..
Та тільки —
трамваї не ходять,
бо транспорт увесь —
вихідний
відсьогодні!

«Ач, мудрі які
спочивати б їм тільки!» —
подумав Сергій —
і поплентався пішки…

Нарешті
дістався ледь-ледь
до воріт —
поглянув…
Та що це?!
Зачинено вхід!
А поруч —
об’ява висить
на стіні:
«Тепер в зоопарку
всі дні –
вихідні!»

Від розпачу в ледаря
зуб заболів,
ще й так,
що від болю
гуде в голові!

Помчав до лікарні
бідаха –
та марно!
Усі лікарі —
вихідні
у лікарнях…

Вернувся додому
наш ледар сумний.
Вмикає скоріше
екран рятівний,
а там,
на екрані —
слова лиш одні:
«У нас,
в телестудії,
всі —
вихідні!..»

5

І тут за хвилину
збагнув третьокласник,
що сталося в місті
страшенне нещастя,
бо всі —
не працюють,
бо всі —
спочивають!..

Лікарні закрито,
не ходять трамваї,
і годі чекати
від друзів листів —
всі пошти
зосталися без поштарів!

Шофери і вчені,
майстри і міністри —
ніхто
не працює
у нашому місті,
бо всі —
вихідні,
тож од ранку до ночі
роби —
що завгодно,
гуляй —
скільки хочеш!..

Так чом же
ніхто не співа,
не танцює?
Так чом же
навколо всі люди
сумують?
То звісно — чому!
Бо без праці та діла
не може
лишатися довго
людина!
Бо лікар — не лікар,
коли не лікує,
бо кухар — не кухар,
коли не готує,
а льотчик — не льотчик,
коли він без неба…
Робота улюблена —
кожному треба!..

6

І стало
Сергію страшніше,
ніж вчора!
І вигукнув він:
— У-у, негіднику чорний,
лукавий професор,
підступний фон Брукк!
Ех, тільки б
мені ти потрапив
до рук!..

І ледь він устиг
ці слова проказати —
як постать фон Брукка
з’явилась в кімнаті.

— Ти кликав?
Так ось я! —
сказав він Сергію.
— Хоч я –
вихідний,
та здійсню твою мрію!..

Сергія
удруге не треба
просити.
Усе зрозумівши,
він зойкнув щосили:
— Хай стане скоріше
усе, як раніше:
одна лиш неділя
хай буде у тижні!..

І тільки
останні слова
відлунали, –
здригнулась підлога —
і Брукка не стало…

7

І знову навколо усе —
як раніше:
всі дні,
як і треба,
у кожному тижні!

І знову
по рейках спішать
поїзди,
і знову
до друзів надходять
листи,
знов лікар —
лікує,
а кухар — готує,
і майстер
над справами зранку
мудрує,
спішать на роботу
в трамваях
міністри…
Всі —
знову щасливі
у нашому місті!

Сергія тепер
не взнати нікому:
уже не тікає
зі школи додому,
а разом із класом
саджає дерева,
збирає насіння
чи брухт металевий,
майструє шпаківні,
щоб птаство зустріти…

А так, як раніше,—
не думає жити,
бо знає чудово,
що радість і щастя
приходять не ледарям,
а роботящим!

(Анатолій Костецький)

Канікули

«Канікули! Канікули!» —
співає все навколо.
Канікули, канікули,
канікули у школі!

А що таке — канікули?
Це літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти,
бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
з густих лісів приносити
горіхів повні відра.

Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини
і зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину…

Це час, коли за хлопцями
ми скучим, як ніколи,
і нам страшенно схочеться
скоріше знов до школи!

(Анатолій Костецький)