Add to Flipboard Magazine.

Пісня для всіх: весела дитяча поезія Анатолія Костецького

Дитячі вірші завжди сповнені особливого сонячного настрою та життєрадісності, і сьогоднішня добірка не виняток. Пропоную вам зануритися у веселий і повчальний, цікавий і захоплюючий світ віршів відомого українського поета Анатолія Костецького, творчість якого надихає й веселить не одне покоління дітей, батьків та вчителів. Читаймо разом! Пісня для всіх А я найбільше хочу зробити так, щоб…

Пісня для всіх: весела дитяча поезія Анатолія Костецького

Дитячі вірші завжди сповнені особливого сонячного настрою та життєрадісності, і сьогоднішня добірка не виняток. Пропоную вам зануритися у веселий і повчальний, цікавий і захоплюючий світ віршів відомого українського поета Анатолія Костецького, творчість якого надихає й веселить не одне покоління дітей, батьків та вчителів. Читаймо разом!

українська поезія анатолій костецький

Пісня для всіх

А я найбільше хочу
зробити так, щоб діти
були завжди щасливими
у всьому-всьому світі,
щоб ні війни, ні голоду
ніхто й ніде не знав,
щоб кожен день до кожного
приходив, як весна!

А що для цього треба?
Прозоре й чисте небо,
і сонце променисте,
і неодмінно — пісню,
таку, як сонце й небо,—
для всіх дітей одну!..

А пісню цю, як виросту,
я сам для всіх складу.

(Анатолій Костецький)

Де літо живе?

У павука хатинка —
тоненька павутинка.
У коника веселого —
між травами оселя.
У ластівки швидкої
під нашим надвіконням.

А тепле й ніжне літо,
волошками повите,
посріблене дощами,—
живе в очах у мами!

(Анатолій Костецький)

Батьки-«чомучки»

Ну і мама!
Ну і тато!
Наче справжні
дошкільнята!

Нічогісінько
не знають —
смішно
і сказать комусь! —
бо щодня
мене питають
лиш одне:
«чому» й «чому»…

— Ти чому
образив Віту?
— А чому
отримав двійку?
— І чому
прийшов так пізно?
— Та чому
в шкарпетках різних?
— Ти чому
такий непослух?
— А чому
не стелиш постіль?
— Ти чому це
вірш не учиш?
— А чому
портфель —
без ручки?!
— І чому
такий синець?..

Ох!
Настане
мій кінець!
Не поясниш їм
ніколи,
хоч би й дуже
захотів…

Треба їх
оддать
до школи —
хай питають вчителів!

(Анатолій Костецький)

Мрія

Якась бджола
в траві гуде.
Кудись
якийсь хлопчак іде.
Повзе
мені на майку жук.
А я —
на сонечку лежу,
лежу —
і думаю про те,
чому так швидко
клен росте?

Вночі — росте,
росте і вдень,
росте й тоді,
як дощ іде,—
щомиті вище й вище,
мов у казках
чи віршах!

От взяв би —
та й мене навчив
(йому ж це,
мабуть, просто!)
рости і вдень, і уночі,
щоб стати
вище зростом.

Бо я оце
вже десять днів
все про одне лиш мрію:
як хоч на голову мені
перерости Сергія?!

Тоді б я
так йому сказав
неголосно, та чітко:
— Гей, ти!
Щоб Олю — не чіпав!
Вона — моя сусідка.
А як зачепиш,
то гляди:
намну одразу ж вуха!..

Ну й налякався б
той Сергій —
і втік би геть
щодуху!
Отак було б…

А поки я
дивлюсь на нього і
здаля,
лежу на сонечку й мовчу:
рости у клена
вперто вчусь…

(Анатолій Костецький)

Секрет

Що зробити,
щоб удвічі
видавався
торт смачнішим?

Що зробити,
щоб удвічі
кожен день
для вас побільшав?

Щоб і радості,
і щастя
вам було —
аж ніде діти?

А немає тут
секрету:
треба з другом
поділитись!

(Анатолій Костецький)

Все не так

Сьогодні
все навкруг —
не так…
Чомусь задача —
непроста,
чомусь цукерка —
несолодка,
проміння сонячне —
холодне,
і навіть
запахуща диня
чомусь
не пахне зовсім нині…

У чому ж річ?
Скажу вам прямо:
образилась на мене
мама…

Піду
пробачення попрошу —
хай знову стане
все хорошим!

(Анатолій Костецький)

Що найкраще?

Не вгадать тобі
нізащо,
котра з іграшок
найкраща!

— Знаю!
Трактор заводний!
— Зовсім ні.

— Електрична
залізниця!
— Помилився.

— Ну, тоді це –
пароплав!
— Не вгадав.

— Зрозуміло:
це — літак!
— Знов не так.

Добре,
відповідь я дам:
та, яку зробив
ти САМ!

(Анатолій Костецький)

Імена

Я хотів би страшенно,
як хочете знати,
все у світі по-своєму
знову назвати!

Я назвав би волошку тоді
голубинка,
щоб дорослі ще більше
її полюбили.

А хлоп’ят і дівчат
я б назвав
любенята,
щоб іще веселіше
було їм гуляти.

Я б ласкаву тополю назвав
лопотуля,
щоб вона для птахів
дарувала притулок.

А бабусю
назвав би тоді я
любуся,
щоб світилася ніжністю
кожна бабуся.
І цвіли б любенят
голубникові очі,
і любусі
гуляли б із ними охоче,
а над ними
співала б собі
лопотуля,
і цю пісню її
всі б навколо почули…

Та речей безіменних
на світі нема.
Жаль,
що є вже для всього давно
імена…

Коли б заманулось раптово
жирафу
пошити краватку,
то, певне, кравці
повинні були б залізати
на шафу,
тримаючи метр у руці —
щоб шию обмірять
жирафу.

Була б та краватка,
як десять краваток,
а може,— як двадцять,
а може,— як сто,.

І, певне, носити
краватку жирафа
крім нього
не зміг би ніхто.

А з краму,
що йшов би йому
на краватку,
я зміг би пошити для себе
піджак,
та, може б,
іще й на підкладку
лишилось би краму!
Отак.

Тож слава жирафам!
Спасибі жирафам
за те,
що не носять краваток вони,
бо краму б тоді на піджак —
не дістати!
Носив би я тільки
штани…

(Анатолій Костецький)

Вітя може все!

Все на світі
може Вітя!..
Може
меншого побити,
на уроках
спати може
та дражнити
перехожих.
Може
бахнути з рогатки,
посадити в зошит
ляпку,
у вікно
пульнути сніжку
і нову порвати
книжку…
Словом,
все на світі Вітя
може —
годі й говорити!..
То чому ж
не може Вітя
краще, ніж на три,
учитись?..

(Анатолій Костецький)

Домашній твір

Вітько-бідак
страждає так,
аж здригує ногами!
Він — за столом,
він пише твір:
«Я помагаю мамі».

Старанно олівець гризе
та супить брови
грізно,
але нічого —
хоч умри! — д
о голови не лізе…

Та ось
тихесенько зайшла
в його кімнату мама:
— Вітюнь,
будь ласка,
в магазин
сходи
за сірниками.

— Ідея! —
вигукнув синок,
а мамі:
— Ну й морока!
Сама іди!
Я твір пишу —
роблю
важкі уроки.

І мама вийшла…
А Вітько
швиденько пише
в зошит:
«Я в магазин
завжди ходжу,
коли мене
попросять…»

Хвилин за десять
мама знов
з’являється у дверях:
— Вітюнь,
картопельки начисть,
а я зварю вечерю.

— Сама начисть! —
кричить Вітько,
та так,
що ледь не лопне.—
Я твір пишу!
Я — зайнятий!
Сама
вари картоплю!

Виходить мама,
а синок
писати знов сідає:

«Я мамі
сам варю обід,
вечерю
та сніданок…»

Радіє син:
— Не твір, а люкс!
Оцінка
буде гарна!..

І геть не думає
про те,
що він радіє
марно…

(Анатолій Костецький)

Що сталося?

Так сумно навколо,
як в пору осінню.
І сонця — немає,
і небо — не синє.
У всіх перехожих —
насуплені лиця.
Ніхто з них на мене
не хоче дивиться…

А знаєш, чому
все навколо сумує?
Бо двійку зі школи
додому несу я…

А завтра?..
Спиніться!
Будь ласка, спиніться!
Навколо, будь ласка,
скоріш подивіться.
Погляньте,
як небо казково цвіте.
Погляньте,
як сонцем виблискує день!.

А знаєш, чому
все навколо квітує?
П’ятірку додому
Зі школи несу я!
Красиву п’ятірку!
Чудову п’ятірку!..

Тому-то навколо
і радості стільки,
тому-то сміються
усі перехожі
і кожен із них
на щасливчика схожий!

Тому-то віднині
і вирішив я:
п’ятірки отримувать
буду
щодня!..

(Анатолій Костецький)

Про дорослих

Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!

На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!

Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі…

Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.

Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі!..

А я?
Як тільки я схотів —
м’яча ганяв
аж п’ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.

Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих…

Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.

Ну, з’їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.

Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..

Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!

(Анатолій Костецький)

Джміль про сонечко гуде

Коли надворі дощ іде,
у нас на підвіконні
важкий мохнатий джміль
гуде —
велика тепла соня.

Вже другий рік літує він
у наших чорнобривцях,
ласує медом лісовим,
на сонці гріє крильця.

А у негоду на вікно
я зву джмеля до себе,
бо звик до нього вже
давно, як до квіток і неба.

І хай надворі
дощ іде,
шибками
вітер дзвонить —
мій джміль
про сонечко
гуде
мені на підвіконні.

(Анатолій Костецький)

У гостях

У Віті — день народження.
Ми всі туди запрошені
і ввечері, о шостій,
прийшли до нього в гості.

Нам одчинила двері
мала сестричка Віті
і зразу запитала:
— Хто ноги з вас не витер?

В нас килим — не для того,
аби його бруднити!
Ану, біля порога
знімайте черевики!

Та подарунки зразу
давайте, я сховаю.
Та кришталеву вазу
не скиньте! Я вас знаю!..

Ви думаєте: просто
отак ходити в гості?
А це — наука справжня,
відповідальна справа!..

І меблі у вітальні
не мацайте руками,
і пальцями по стінах
не мажте — будуть плями…

Іще сестриця Віті
щось стала говорити.
Та ми її не слухали —
хіба ж це варто слухать?!

Ми від її «гостинності»
помчали геть щодуху,
бо й справді: ох, не просто
отак ходити в гості!

(Анатолій Костецький)

Віршик-хатка

В цьому віршику нікого
ще немає
Ну й дива!..
Нумо, зайчика прудкого
ми покличемо до нас.

Раз!
І мчить зайчисько сірий.
Два!
І ще один біжить.
А за ним —
і три, й чотири,
а за тими —
п’ять і шість.

Ой, дивися —
сім і вісім!
Скільки ж там вас?
Ого-го!
Ви ж не вміститесь
у віршик,
ви зламаєте його.

Стійте, зайчики,
чекайте —
це ж бо віршик,
а не хатка!..

Та зайчисьок —
більше й більше.
Їх уже не зупинить…
Затремтів
маленький віршик,
захитався —
і за мить
всі його рядки розпались.
Тільки зайчики зостались.

(Анатолій Костецький)

Зірка

Зірка не спить
у моєму вікні.
Зірці — не спиться.
Не спиться й мені.

Що я для неї?
А бачиш, зі мною
зірка сумує
теж за весною…

Хочеться зірці
терпкої роси,
хочеться слухать
птахів голоси,
хочеться впасти
під ранок на землю
і загойдатись
на гілці зеленій…

Зірка сумує,
лиш зрідка змигне,
ніби, манюня,
втішає мене,
ніби шепоче:
— Скоро ж — весна.

Я засинаю —
й вона засина…

(Анатолій Костецький)

Бюро знахідок

1

Будь ласка,
заходьте!
Скоріше заходьте!
Усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам,
що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка,
уважно дивіться.
Можливо,
на котрійсь
із наших полиць
ви знайдете те,
що згубили колись!

2

Отут перед вами —
загублена совість.
Гадаю,
вона в нас
лише тимчасово:
без неї ж не можуть
дорослі та діти
і тижня прожити
на білому світі…
Згубив її хлопець,
який тишком-нишком
надворі
малому підставив підніжку,
у іншого хлопця
м’яча одібрав,
сусідці по парті
малюнок порвав.

А тільки
спитають у нього:
— Навіщо? — Провину
він звалить одразу
на інших,
тому
ні в дворі з ним,
ні в класі не грають.
Гадаю,
він скоро
до нас завітає…

Ну от, подивіться,
а що вам казав я!
Уже поспішає по совість
хазяїн!
— Ця совість, я бачу,
належить тобі?
Будь ласка, бери,
але більш не губи!

3

А тут на полиці —
роззява з роззяв,
найкращий ловець
і винищувач гав.

Давно вже
усе він забув і проґавив:
забув
школярські обов’язки
й справи,
забув десь портфель,
рукавички красиві,
забув і про те він,
що мама просила.

А якось на ґаву
так рота роззявив,
що сам загубив себе,
бідний роззява!

Ще й досі
дивується всюди народ:
од хлопця зоставсь
лиш роззявлений рот…

Як тільки зустріне його
хтось із вас,
скажіть,
щоб зайшов за собою
до нас.

4

Ця купа велика —
загублений час.
Боюся, що й місця
не вистачить в нас…

Ось — час для навчання,
загублений в школі,—
його вже, напевно,
не вернеш ніколи!

Тут — час допомоги
і мамам, і татам,
який у розвагах
втрачали завзято.

Там — час для зарядки,
що в ліжках згубили
і разом зі спортом
у ліні втопили…

Тут стільки часу
погубили невчасно,
що я вже й не знаю,
куди його класти!

Напевно,
мені доведеться
на дверях
скоріше прибити
табличку фанерну,
щоб з неї
нарешті довідався кожний:

«Загублений час
повернути не можна!»

5

А онде в куточку,
далекім і темнім,
лежить і страждає
загублена чемність.
Страждає
за хлопця якогось
страшенно!..

Він лізе в тролейбус,
немов навіжений,
всідається й дума:
«Усі ви хоч трісніть,—
нізащо у світі
не встану я з місця!»

Він запросто
дівчинку може принизить.
Для нього
повага до старших —
дурниці…

Тому-то й страждає
так гірко та вперто
загублена чемність,
що може й померти.
Шепоче про себе:
«Спасибі!», «Будь ласка!» —
таким голосочком,
що й слухати важко.
Привітно
киває голівкою всім
і всім поступається
місцем своїм.

Візьміть її швидше,
я дуже вас прошу,
бо може, бідаха,
загинути просто!

6

Ось — дружба,
забута під партою
в школі.
Такого
не бачив я досі ніколи!
Ну як —
поясніть мені! —
може це бути,
щоб дружбу,
як зошит чи ручку,
забути?!

Два хлопці
у класі її загубили —
вони на перерві
ні за що побились.

А друзі ж були —
можна заздрити тільки!
Довіку дружили б,
якби ж то не бійка.
А з чого вона —
невідомо нікому…

Тож порізно
ходять віднині
додому,
насуплені
в класі сидять
на уроках,
і жоден
не зробить до друга
ні кроку.
А вдома сумують,
зітхаючи тужно,
і згадують часто
загублену дружбу…

Я певен:
недовго пролежить вона
її заберуть неодмінно
від нас!

7

Це — сміх розвеселий
сидить і регоче,
неначе його
безперервно лоскочуть.
І всі,
хто погляне
на згублений сміх,
так сильно сміються,
що валяться з ніг!
Лежать і регочуть,
забувши про тишу,
а сміху од того
утричі смішніше.

От тільки хазяїн його –
у зажурі…
Од ранку й до вечора
ходить похмурий,
не біга, не гра,
не співа і не скаче,
а сяде
в якомусь куточку —
і плаче…

Хай швидше до нас
завітає за ним.
Невже йому весело
жити сумним?..

8

Як бачите,
є в нас
на що подивитись,
тому не соромтесь,
дорослі та діти,
будь ласка, заходьте,
скоріше заходьте,
усе,
що згубили,—
шукайте й знаходьте!
І все,
що вам треба,—
скоріше беріть.
Та більше
ніколи в житті
не губіть!

(Анатолій Костецький)

Казка про сім неділь у тижні

1

На другому поверсі,
в сьомій квартирі,
в будинку
під номером
тридцять чотири,
на вулиці Мрій,
що тяглась
аж під небо,
жив хлопець Сергій —
третьокласник
і ледар.

Найбільше за все
любив він поспати,
тож кожного ранку
і мама, і тато
будили Сергія
не менше години,
бо зовсім
не діяв будильник
на сина.

До школи
він завжди ішов
неохоче.
Сидів на уроках —
злипалися очі.
Зате,
як останній дзвінок
продзвенить,—
наш ледар
найпершим
додому летить!
Наїсться,
а потім
лежить на дивані —
і мріє,
аж поки і ніч
не настане!..

А мріяв Сергій,
щоб у тижні
всі дні
зробилися
геть як один, –
вихідні!

2

От якось під вечір,
в одну із неділь,
зостався
Сергій у квартирі
один…

Поспав, попоїв,
увімкнув телевізор –
хотів надивитись
його скільки влізе…

Коли закінчилась
недільна програма.
Сергій
неохоче підвівся
з дивана
і мовив:
— Лягатиму краще
у постіль!

Аж тут
на екрані
з’явилася постать!..
— Зажди! — просичала.—
Не треба лягати!..—
І раптом
стрибнула з екрана
в кімнату!

Злякався Сергій —
не промовить і слова…
Нарешті
спромігся спитати:
— А хто-о ви?..

— Я грізний чаклун,
всемогутній фон Брукк,
професор і доктор
ледачих наук!
Бажай, що завгодно,
ледащо Сергію,—
я можу здійснити
усі твої мрії!

Почувши слова ці,
Сергій аж затрясся,
та вже
не від жаху —
від радості й щастя,
і враз загорлав,
наполохавши тишу:
— Хай тільки
неділі
залишаться в тижні,
щоб я відсьогодні
ніколи-ніколи
не мусив щоранку
спішити до школи!

Фон Брукк усміхнувся:
— Хай буде,
як хочеш!..—
І зник непомітно
у темряві ночі…

3

Наступного ранку,
о пів на десяту,
прокинувся ледар
у власній кімнаті,
покліпав очима зі сну,
позіхнув —
і вмить пригадав
про пригоду нічну!

Підскочив хутчіш,
календар відшукав,
поглянув у нього —
і мало не впав:
з листочка,
де мусило йти
«понеділок»,
до нього
всміхнулося слово
«неділя»!..

Сергій,
не повіривши
власним очам,
ще швидше
гортать календарик
почав.
Гортав і гортав,
а листки шелестіли:
«Неділя,
неділя,
неділя…»

«Неділя!..»

— Урра-аа! —
заволав
третьокласник і ледар. —
Так, значить,
до школи ходити
не треба!
Так, значить,
насправді
у тижні всі дні
віднині й довіку
тепер —
вихідні!..

4

Тепер у Сергія —
свободи удосталь:
захочеш —
і зранку лягай собі
у постіль,
бо в школі уроків
нема все одно!
А хочеш —
іди в зоопарк
чи в кіно…

Підкинув наш ледар
угору п’ятак —
і випало:
їхати у зоопарк!

Все б гарно!..
Та тільки —
трамваї не ходять,
бо транспорт увесь —
вихідний
відсьогодні!

«Ач, мудрі які
спочивати б їм тільки!» —
подумав Сергій —
і поплентався пішки…

Нарешті
дістався ледь-ледь
до воріт —
поглянув…
Та що це?!
Зачинено вхід!
А поруч —
об’ява висить
на стіні:
«Тепер в зоопарку
всі дні –
вихідні!»

Від розпачу в ледаря
зуб заболів,
ще й так,
що від болю
гуде в голові!

Помчав до лікарні
бідаха –
та марно!
Усі лікарі —
вихідні
у лікарнях…

Вернувся додому
наш ледар сумний.
Вмикає скоріше
екран рятівний,
а там,
на екрані —
слова лиш одні:
«У нас,
в телестудії,
всі —
вихідні!..»

5

І тут за хвилину
збагнув третьокласник,
що сталося в місті
страшенне нещастя,
бо всі —
не працюють,
бо всі —
спочивають!..

Лікарні закрито,
не ходять трамваї,
і годі чекати
від друзів листів —
всі пошти
зосталися без поштарів!

Шофери і вчені,
майстри і міністри —
ніхто
не працює
у нашому місті,
бо всі —
вихідні,
тож од ранку до ночі
роби —
що завгодно,
гуляй —
скільки хочеш!..

Так чом же
ніхто не співа,
не танцює?
Так чом же
навколо всі люди
сумують?
То звісно — чому!
Бо без праці та діла
не може
лишатися довго
людина!
Бо лікар — не лікар,
коли не лікує,
бо кухар — не кухар,
коли не готує,
а льотчик — не льотчик,
коли він без неба…
Робота улюблена —
кожному треба!..

6

І стало
Сергію страшніше,
ніж вчора!
І вигукнув він:
— У-у, негіднику чорний,
лукавий професор,
підступний фон Брукк!
Ех, тільки б
мені ти потрапив
до рук!..

І ледь він устиг
ці слова проказати —
як постать фон Брукка
з’явилась в кімнаті.

— Ти кликав?
Так ось я! —
сказав він Сергію.
— Хоч я –
вихідний,
та здійсню твою мрію!..

Сергія
удруге не треба
просити.
Усе зрозумівши,
він зойкнув щосили:
— Хай стане скоріше
усе, як раніше:
одна лиш неділя
хай буде у тижні!..

І тільки
останні слова
відлунали, –
здригнулась підлога —
і Брукка не стало…

7

І знову навколо усе —
як раніше:
всі дні,
як і треба,
у кожному тижні!

І знову
по рейках спішать
поїзди,
і знову
до друзів надходять
листи,
знов лікар —
лікує,
а кухар — готує,
і майстер
над справами зранку
мудрує,
спішать на роботу
в трамваях
міністри…
Всі —
знову щасливі
у нашому місті!

Сергія тепер
не взнати нікому:
уже не тікає
зі школи додому,
а разом із класом
саджає дерева,
збирає насіння
чи брухт металевий,
майструє шпаківні,
щоб птаство зустріти…

А так, як раніше,—
не думає жити,
бо знає чудово,
що радість і щастя
приходять не ледарям,
а роботящим!

(Анатолій Костецький)

Канікули

«Канікули! Канікули!» —
співає все навколо.
Канікули, канікули,
канікули у школі!

А що таке — канікули?
Це літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти,
бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
з густих лісів приносити
горіхів повні відра.

Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини
і зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину…

Це час, коли за хлопцями
ми скучим, як ніколи,
і нам страшенно схочеться
скоріше знов до школи!

(Анатолій Костецький)

Можливо, вас також зацікавлять добірки віршів Платона Воронька, Миколи Вінграновського та Лесі Українки, дитячі віршики про школу та новорічні вірші для дітей, проникливі вірші про любов від українських поетів, колекції душевних українських віршів про осіньвіршів про зиму, поезій про літо та віршів про весну.




- 2022-05-09 bookmarin.com bookmarin.com ()