Add to Flipboard Magazine.

Ти – мить свого народу. Поезія Юрія Андруховича

Нова поетична добірка цього разу складається з віршів майстра сучасної української поезії Юрія Андруховича, українського поета, прозаїка та перекладача, одного з найяскравіших представників постмодернізму в українській літературі. Запрошую разом поринути в його атмосферні поетичні картинки сучасності й миті життя, закарбовані у віршах. *** Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади мов ліси…

Ти – мить свого народу. Поезія Юрія Андруховича

Нова поетична добірка цього разу складається з віршів майстра сучасної української поезії Юрія Андруховича, українського поета, прозаїка та перекладача, одного з найяскравіших представників постмодернізму в українській літературі. Запрошую разом поринути в його атмосферні поетичні картинки сучасності й миті життя, закарбовані у віршах.

українська поезія юрій андрухович

***
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

(Юрій Андрухович)

***
Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!…
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?)
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…

(Юрій Андрухович)

***
Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,

спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,

ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…

А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.

(Юрій Андрухович)

love poems вірші про любов

Вірш Казкар

Я мiг би гнати тепле стадо –
мене б життя кудись несло,
або пiзнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
I так лiчив би добрi днини,
а дзиҐарi з високих веж
мене хвалили б щогодини:
Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!
А я – не той, бо родом з райдуг
i я махнув на похвали –
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в менi бринить як свято
земних iсторiй вiчний рух:
про серце, вiрне i завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне i прегарне,
про сонний сад i жах темниць,
про дiвчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хлiба,
коли у небi вiщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне i в лiтах,
а я повiм коханiй так:
ти – достеменна як сльоза
найтонша лагiдна лоза
ти – океан для корабля
розкiшна маревна земля
ти – i колиска i труна
найчарiвливiша струна
в тобi живе моя луна
моя небесна борозна
я – просто пiсенька твоя
моє свiтило золоте
холодний i бездарний я
коли без тебе все не те
i свiт як плiд у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє.

(Юрій Андрухович)

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

(Юрій Андрухович)

***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…

(Юрій Андрухович)

поезія вірші про любов bookmarin

Зоря

Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві жаріють без остуди
вогники у вікнах із слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м’яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Лада. Чоколяда. Коляда

(Юрій Андрухович)

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

***
Увійшовши в хащі, де повно птиць,
уяви: природа — майстерня Бога,
по якій блукає твоя знемога.
Все, що можеш ти, — це упасти ниць.

Невблаганна зелень зійшла, як мор,
як потоп, як піна, слизька на дотик.
Ці рослини горді. Вони наркотик.
Ці рослини схожі на хор потвор.

“Але що там зелень! Вона — це тло
для рептилій, гемонів. Я вбираю
це гниття, цю розкіш — праобраз раю,
де не все збулося й повсюди зло”.

Ти, що маєш меч і до нього дух
у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,
розтинай пітонів, немов ропух!

Бо якщо вже тут збожеволів Бог
і вінцем творіння цей бестіарій,
де яріє регіт чортячих арій, —
ти повинен цим падлом встелити мох!

Ти повинен вийти з хащів, поки
над тобою Пані Ясна пробуде.
Ти, що світло маєш в очах приблуди,
мусиш вийти на срібло — на плин ріки.

(Юрій Андрухович)

***
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,
повільна і в’язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримає спис.

І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не мушлі на піску, що світяться з глибин,
не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.

А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —
самотність у човні, з жердиною в руці,
своє лице на дні і рану на щоці.

На берегах цих вод живе химерний люд:
покручений народ впав на рівнину тут.
Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!

В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
кохання через зад, а їжа через ніс,
у них немає “над”, у них темніє ліс.

В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,
в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
в них шестирукий бог і довгорукий цар.

Хто розв’язав цей міх і випустив на світ
знічев’я, мов на сміх, цих власників копит,
хто дав їм для утіх жадання бути “під”?

Захищений плащем, тримаючись багра,
пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

***
І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.

Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
і кличуть нас до себе назавжди.

Ті погуки — блаженні й больові.
Щось вічне зацвітає у крові
і стугонить навально, мов кіннота.
Сліди згорають легко, мов папір,
коли нагряне день, але повір,
що ми без них — немов свіча без ґнота.

(Юрій Андрухович)

***
Її пальтечко радісне й червоне.
Вона так добре знає шлях додому,
що в надвечір’ї, сніжному й блідому,
біжить мені назустріч.

Перепони

минають нас, лише гойдлива гілка
зітхне ламкою тінню під ногами
й затихне, мов пробачення негайне…

З ім’ям її римуються «сопілка»
і «свічечка» — мов геральдичні знаки.
І стільки того світу по дорозі
розсипано й забуто на морозі,
аж солодко торкнути і впізнати:

пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь
замерзлого листка, й перо пташине,
що невагомо послане з вершини,
з-поміж густих і гострих верховіть,

і це смеркання — лагідне й глибоке…
Вона біжить, і їй чотири роки.
І я услід їй тягнуся рукою,
і чим я заслоню, і як загою?..

(Юрій Андрухович)

зимові вірші українська поезія

Повчальна травнева прогулянка

що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі півонії
творять неподільне ціле з кропом
і тонколезою цибулею
де опудала в картатих сорочках
тільки вгадуються
за кущами бузини і чайної ружі
а в придорожній смузі дедалі більшає
сивих кульбаб в оточенні жовтих…

на дні твого візочка супокій
знаю тебе не цікавлять ці спалахи
врожайної благодаті —
ці надозерні фільварки
й межові поділки з колючого дроту
знаю велика тиша
зійшла на тебе нині
та все ж ходімо в напрямку тенісних кортів
повз руїну водяного млина з тінню авіабомби
повз братську могилу ста тисяч розстріляних
в напрямку стадіону й луна-парку
повз маленьких землевласників
що визбирують ранню і рясну полуницю
анітрохи не дивуючись
такій невблаганній земній родючості
поклонімся ж кожній кровинці минулого
так так сину мусимо бути вдячними
що є в житті ця прогулянка і спека
що стоїмо удвох на містку
ще й спостерігаємо
найдивовижніше:
скажімо оті вершечки слизького каміння
під прозорою плівкою води в рівчаку…

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

Колискова першого дня

В кімнаті з вікнами на весну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!

Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина… Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.

Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.

І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани…

(І вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи…)

А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров’ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,

смерте і надіє!

Мій березневий, на вустах
твоїх —
мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

Жовтень. Вечір

Ми ввійшли в цю осінь, як в алею…
Осене, прийми нас і помилуй!
Гіркота земного привілею:
пережити світло, мов помилку,—

як над нами болісно смеркає! —
тонко рветься день, аж нам відкрилось;
полум’я минає і зникає,
щоб золою стати, ніби Крилос*.

Але спалах! наче засвітила
барва крові з розписів настінних,
барва меду, ягоди і тіла —
відблиски дерев на наших тінях.

Ми йдемо крізь темінь, як снігами,
світло ночі сходить, ніби проща,
Ця земля, що стигне під ногами,
з кожним кроком більша і дорожча.

(Юрій Андрухович)

Нічна зміна

Закіптюжений ангел живе у друкарні,
наче промінь стрибає в дівочі люстерка,
на губах залишає цілунки безкарні —
безшелесний, мов тінь, і липкий, мов цукерка.

А за вікнами вечір, десята година,
але ясно, як вдень, бо п’ятнадцяте червня.
І любовна жага, аж якась голубина,
засвітилась на площі, як відкрита харчевня.

І зібралось на дощ, і цвітуть парасолі —
попід вікнами плавне народне гуляння,
і цукрові блудниці пливуть в ореолі,
а друкарня двигтить і гуде, мов ґуральня.

І тримає в собі цих легких полонянок,
що мов сірі гілки виростають з машини,—
щось літало над ними, в’язке, як серпанок,
перетнувши повітря, мов тіло пташине,

щось крутилося тут, безпорадне й крилате!..
І коли врешті змовкнуть вночі лінотипи,—
розкриваються плечі, спадають халати,
кольорові дівчата виходять під липи.

Заспокоєний ангел, покинувши чати,
на рулонах паперу вкладається спати…

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

***
Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами гучать, аж у грудях шумить.

Ще вокзали, мов нефи,— порожні і чисті,
ще на шпалах роса і прозорий перон,
але перші прожилки пожовкли у листі,
ніби торкнуті легко вологим пером.

Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,
нас вагони підносять на вищім витку,
але як наздогнати, ну як наздогнати
цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?

(Юрій Андрухович)

***
Так легко нам. І ранок — мов пастель.
Та ще звучать, глибинні і гортанні,
живі пісні загиблих на світанні,
полеглих у траві між двох пустель.

Ще з нами ті, хто бачив це. Вони
болять, солоні й теплі, мов кровина.
Солодкий пагін і ясна травина
для них — мов день повернення з війни.

Кричать зі сну досвітньої пори:
їм сняться ешелони й табори
і гострі кроки вбивць у тьмі по бруку.

Ми поруч. Нам природа знак подасть:
відчувши трепет пульсів та зап’ясть,
немов дітей, тримаєм їх за руку.

(Юрій Андрухович)

***
Що хочеш ти? Спокою під крилом
оцього даху, що гримів, як бубни,
коли кохання, рятівне і згубне,
вривалось, ніби вітер, напролом,

і ми кружляли!.. передзвони рук,
тугих і чистих, наче мокрі весла,
будили нас, і ніжні рукомесла
витворювали промінь, пісню, звук.

А нині ми завмерли, як зима.
І ти така, немов ідеш сама
кудись, де в тіло струми б’ють співочі.
І тиша повнить вени голубі.
І хтось далекий зріє у тобі —
легке дитя, маленька грудка ночі.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

***
Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця пливуть, і на них ніби тінь крила.

Це сезону тепла завершальні небесні сплески,
де в нечувану квітку злилися бензин та єлей,
поки вистигне ґрунт, поки виступлять гострі фрески
на сирій штукатурці домів, хідників, алей.

Тільки тінь! і крило! і повсюдне оголення суті —
ми йдемо до зими, і під нами гудуть, як поміст,
ці міста, до яких ми так владно (так ніжно) прикуті.
Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст!..

(Юрій Андрухович)

***
Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.

І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
сухих суцвіть — осмута для очей?

До чого цей парад настінних пащ,
віконний цвіт і виноградний плащ —
ерзац лугів, закляклий у гордині?

Ми тут зросли. Пізнати нам дано,
як гола павіть б’ється у вікно,
як перший промінь в’ється по гардині.

(Юрій Андрухович)

***
Літо меншає, і звужується коло —
нині площа провінційна і тісна.
Відцвіла, немов остання скрипка соло,
пізня липа, неспокійна і рясна.

Пік туризму. Новоспечені прочани
пролітають, наче збуджені рої,
чорним трактом, що веде в Богородчани,
в богородичні ожинові краї,

І мандрують у липневий центр Європи,
до відімкнутих копалень і печер,
де річки летять, напружені, як стропи,
а забута глибина від них тече.

Ось вона — в розмитих чашах наших вулиць!..
В мить осяянь видно землю всю до дна:
там оті, що мандрували й повернулись,
аж замкнулась непідкупна глибина…

(Юрій Андрухович)

поезія українські поети

Етюд ремонту

пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому

житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних беретах
у довічний вирій проячали
лебеді на вицвілих веретах

слоники і котики і кахлі
жужмом полягли на полі втечі
галактичний пил у горлі печі
а вазонки висотані й чахлі

фарба чим біліша тим густіша
стелю білять

штука філіґранна

і така стоїть у домі тиша
ніби схлип розбитого органа

(Юрій Андрухович)

Етюд неспокою

трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо
і видивляємо впівока
як з того боку крізь трюмо
трава зітхнула мов затока

вганяючи коріння клин
у ці крихкі тріскучі плити
запасти в усмішки щілин
триматись каменя і жити

за крок від рейок і коліс
вона протне розсохлі рами
висока й чиста ніби ліс
трава яка прийшла за нами

(Юрій Андрухович)

Етюд серпня

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі старої сецесії
чиста й тонка світляна поволока
вкрила дерев полудневі процесії

серпень моя невблаганна ідилія
теплого воску олійна держава
вулиця скрипка соната неділя
гостра як жала

тривожна

тужава

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

***
Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.

Ти площу прочитав, як письмена,—
це середмістя, звичне і крамничне,
тепер для тебе вічне і граничне —
твоя вітчизна, щедра й кам’яна.

Ти — мить свого народу, тільки мить.
Уперше тут почув ти, як тремтить
небесне скло між вічністю й тобою.

Ти увійшов. Доріг назад нема.
Твоя любов дитинна і німа —
її не рушиш навіть похвальбою.

(Юрій Андрухович)

українська поезія ukrainian poetry

Можливо, вас також зацікавлять:




- 2025-07-28 bookmarin.com bookmarin.com ()


Схожі за тематикою

Цитатник: цікаві думки з творів Ольги Кобилянської

Цитатник: цікаві думки з творів Ольги Кобилянської

Читати...
Реве та стогне Дніпр широкий. Поезія Тараса Шевченка про природу

Реве та стогне Дніпр широкий. Поезія Тараса Шевченка про природу

Читати...
Веселі зимові віршики для малюків та дорослих

Веселі зимові віршики для малюків та дорослих

Читати...
Why Should You Read It: Цікаві відеоогляди книжок від TED-Ed англійською мовою

Why Should You Read It: Цікаві відеоогляди книжок від TED-Ed англійською мовою

Читати...
Таємниця буття: натхненна поезія Івана Драча

Таємниця буття: натхненна поезія Івана Драча

Читати...
Мудрість народу: прислів’я та приказки про книгу.

Мудрість народу: прислів’я та приказки про книгу.

Читати...
Корисна розвага, або Навіщо потрібні розмальовки

Корисна розвага, або Навіщо потрібні розмальовки

Читати...
Природа почуттів: вірші Ліни Костенко про природу

Природа почуттів: вірші Ліни Костенко про природу

Читати...
Так ніхто не кохав: 20 пронизливих віршів про кохання

Так ніхто не кохав: 20 пронизливих віршів про кохання

Читати...
Поезія для дітей: веселі віршики Платона Воронька

Поезія для дітей: веселі віршики Платона Воронька

Читати...
Поезія навчання: віршики про школу та школярів

Поезія навчання: віршики про школу та школярів

Читати...
Зів’яле листя: глибока лірика Івана Франка

Зів’яле листя: глибока лірика Івана Франка

Читати...