Байдужим ти не маєш права бути: щемка поезія Григорія Чубая

Запрошую до читання щемкої, пронизливої поезії Григорія (Грицька) Чубая, видатного українського поета, перекладача, художника, мистецтвознавця.

Читаймо, думаймо, надихаймося!

***
Із усіма сміятися і плакати —
Не все одно,
що буть цілком байдужим.
…Є в світі речі дуже
неоднакові —
Сонця на небі
і сонця в калюжі.
Є день і ніч.
Брехня і правда.
Добро і зло.
Зима і літо.
Є лжегерої.
Є герої справді.
…Тут необхідно ненавидіти
й любити!
Тут неможливо
«просто так» прожити,
Замкнувшись у собі,
немов у доті.
Усе тут необхідно пережити,
Усе на смак відчути
і на дотик.
Тут треба йти!
Іти, не зупинятись!
Тут ще багато треба,
треба,
треба!
За все тут необхідно хвилюватись —
За всіх людей,
за землю
і за небо.
І розумом,
тривогами,
руками
Не дать планеті в просторі заснути!
…Якщо прийшов людиною,
не каменем –
Байдужим
ти не маєш права бути!

(Григорій Чубай)

***
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко…
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.

(Григорій Чубай)

Україні

Ти синім небом дивишся на мене, ‘
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
…Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.

(Григорій Чубай)

Безсоння

Химерні тіні в вечір прикочують,
І я у них, безсонний, утоплюсь.
За день всього набачусь і начуюсь —
Аж уночі заснути я боюсь.

Бо як засну у ніч ту сивоброву,
Обступить вдень побачене кругом.
І Україна снитиметься знову
Тополею з обрубаним верхом.

(Григорій Чубай)

***
День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо — наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа — люблю.

(Григорій Чубай)

Літо

двоє несамовито
двоє задихано

завчили одне одного напам’ять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть врятувати їх

ті двоє несамовитих жаркого полудня
мовчки сидять у кімнаті думають про
єдиного хто зміг би їм принести
порятунок думають про сніг який
міг би їх надовго закидати

чути знадвору шелест піску
чути знадвору шелест трави
чути знадвору голос
продавця морозива

(Григорій Чубай)

***
не відаю як ми обоє потрапили в цей
коридор із дверима завбільшки в око
не відаю

мабуть ми були випадковими слізьми що
випадково сюди вкотилися мабуть що так
і тут собі раптом згадали що люди ми

та вже немає нам назад вороття немає
навіть якщо наші сльози звідси крізь
двері викотяться то ми все одно
залишимось тут

там за стінами заметляється про
нас листя язиків на деревах тіл

то ті щасливі що можуть нас лише
бачити що можуть сюди увійти

то ті нещасні що можуть нас лише
бачити що не можуть сюди увійти

(Григорій Чубай)

Балада про очі

Обережно торкається вітру руками,
Цвіт вишневий кидає йому під ноги,
А очі дивляться в сонце прямо
І зовсім не боляче їм від того.

Без поглядів очі.
Весняно-лукаві.
Осінньо-похмурі.
Весело-літні.
Наче за муром,
десь за роками
Погляди бродять
воєнним літом.

…Пішли тоді погляди
і не знали, що встане він!
І очі довго рукавом протиратиме.
І навпомацки в житі
останню
Буде шукати
гранату.
Пішли тоді погляди і не знали,
що він по землі ще ходить,
Що сниться йому щоночі
пом’яте жито в крові…
О, де ви —
пропалі безвісти погляди?
Верніться,
якщо ви живі.
Між вітрами шукають вас очі
напружено.
Очі невидячі.
Очі сині.
їм хочеться дуже
замружитись
І сонце крізь вії вбирать
по краплині.

(Григорій Чубай)

***
Гадав собі: забудешся мені —
Хай тільки згаснуть літа пломені!
Підуть дощі садами сновигати
й навчать мене, як жить і не страждати!

Отак гадав… Таку плекав надію:
Нехай лишень навкіль заосеніе —
Заступить стежку спогадам сумним
З-над картоплиння вихололий дим!

Гадав собі: зима прийде і вже.
Тоді й по всім. І годі сумувати!
Та білий кінь снігів побіля хати
Заклично так під вікнами ірже —
Зве їхати у світ — тебе шукати.

(Григорій Чубай)

***
наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

(Григорій Чубай)

***
Скрипучі двері пам’яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу – п’яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам’ять пам’яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

…А те гніздо – то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам’ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

(Григорій Чубай)

***
Коли стає зовсім-зовсім темно,
то річка тоді зупиняється —
адже не видно воді, куди їй текти.
Але тут окунь швиденько бере
шматочок місяця до рота
та й пливе попереду води —
дорогу річці освітлює.

(Григорій Чубай)

***
Зійди на пагорб літньої пори,
Вдивляйся — наслухай це диво-літо:
Щось шепотять зелені явори,
І колоситься в полі жито,
Сміється річки сяюча блакить,
І гомонить під вербами малеча,
І в небі птах, мов човник той по течії,
Крила розкрив — летить і не летить.

(Григорій Чубай)

 

***
відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе

але воно про літо знає
і про нього розказує

воно має дві стежки
білу і чорну
воно завжди білою ходить
і розказує
що на груші виросли груші
і впали в траву
а на вербі
груш не виросло а виріс лелека
і впав за обрій
прийде від матері дивний літній сон
із сапою в руках і всю білу стежку
пересапає

і тоді вже відлуння
самотньо сидітиме біля дзеркала
бо чорною стежкою
ходити
страшно

(Григорій Чубай)

***
Пожовтіла тополя. І клен збагрянів.
Осінь надворі. Пора сумувати.
І видіння з тобою проведених днів
(З тобою! Посеред розквітлих лугів!)
Забувати пора…
Пора забувати!
Жовте листя так легко летить повз вікно,
Та чи легко навчу свою пам’ять твердити,
Що минулось не літо — всього лиш кіно,
Де біжать дощові і ромашкові титри…

(Григорій Чубай)

***
Лишень зібравсь послухать солов’я,
у сад розквітлий вікна прочинити…

Як час летить!
В саду вже пізня осінь.
І, наче горлиця на голому гіллі,
вже стиха перша паморозь воркує…

(Григорій Чубай)

Березень

Я знаю, коли люди стають поетами —
ранньою весною під тихий березневий вечір,
біля димлячих багать,
тоді, як по садах палять торішнє листя
та сухе гілляччя.

Тоді так багато простору для споминів,
і минущість всього, що на світі,
як ніколи, відчутна тоді.

Торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики,
вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!)
слова —
усе той вогонь обіймає!

…Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,—
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.

(Григорій Чубай)

***
У здивуванні знов стою німому:
Чи все то сон, чи справді наяву?
…З гілок вишневих — дивних космодромів —
Бруньки злітають листям в синяву.
Бруньки злітають листям і суцвіттям,
І бродить вітер садом навмання…
…Про весни думаю.
І думи верховіттям
Збивають з неба сонце пізнання.
І сонцем тим забризканий, облитий,
Позбавлений і спокою, і сну,
Бажаю,
прагну,
хочу я відкрити
Свою, ніким не бачену весну.
Щоб з нею йти крізь осені і зими,
Щоб в ній свою весняність зберегти.
Свою весну — тривожну, незбориму,
Де теплоти — на всі-усі світи.
Свою весну, замріяну, нехитру,
В усмішці, в слові, в помасі руки.
Де б в синій гриві здибленого вітру
Заплутувались білі пелюстки.
Де все було б: і цвіт, і проростання,
І перший грім, і радість, і любов.
…Щоб перед нею стати в здивуванні
І думати про неї знов і знов.

(Григорій Чубай)

***
Я ще живу і думаю по-літньому.
Це все іще якось не по мені:
і небеса з птахами перелітними,
і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,
де кожен шелест сповнений сум’ять,
де з ночі паморозь, як та голубка сива,
сіда на палім листі воркувать
об тім, що осінь вже іде по глиці —
несе мені, невірному, кислиці.
(Щось і солодке, може б, принесла,
якби зумів їй вчасно догодити!)
А я усе про літо та й про літо,
як та між айстр заблукана бджола…

(Григорій Чубай)

Ніч

Згасла свічка в моїй голові —
хтось там ходить навпомацки.
Зазирніть мені в очі,
скажіть мені, хто там ходить,
я відчуваю — він з музикальними пальцями,
і жаль мені нині, що я народився такий,
без піаніно в голові…
Зазирніть мені в очі, як вигляне місяць
з-за хмари,
розкажіть мені про того, що ходить навпомацки.

(Григорій Чубай)

Сніг

(Напис до картини П. Брейгеля «Різдво в Амстердамі»)

Зодягнувшись у сни і в недобрі повір’я,
про око людське витанцьовуєм ми
в закономірних снігах на подвір’ї
танок випадковостей сеї зими.

І як в трубачів — фанатичних музик,
в часі гри проступають жили на лобі,
так яблунь гіляччя й гіляччя осик
проступає крізь білість в незнаній подобі.

Наростає мелодій розмірений біг…
І бачу: дарма готувавсь я ще з літа
приручати сніги у години відлиг
і на них випадкові слова садовити.

…На верхів’ях акацій кущі омели
до небесного льоду примерзли зі споду.
І в натхненних заметах з хули та хвали
розгубили свій дар тріє царі зі сходу.

Та пізно, запізно назад повертати!
Про око людське — «ось на, се твоє»,
підступають зі снігом вони до дитяти,
а сніг розтає.

(Григорій Чубай)

***
Ми вийшли з ночі не озираючись
на кінчиках наших пальців
ще не прокинулось здивування і ми
безшелесними руками торкаємось
всього що довкола

ще на кінчиках наших пальців
не прокинулось запитання

чи справді ми такі які ніколи
не озиратимуться

вже сходяться звідусіль наші тіні
які теж ніколи не озиратимуться
ми відчуваємо що із ночі нам
у спину дивляться дві сумні
заплакані зорі

але ми не озираємось

під звуки парадних маршів
безшелесно крокуємо вулицею

ми ще не думаємо про те чому
ці марші звучать зовсім так
як колискові

(Григорій Чубай)

***
В двадцятий вік не просто жити,
Де неспокійна кожна мить,
Де можна атом поділити,
Але душі не поділить
На половину чи й на більше
Маленьких підлих душенят.
Де на озброєнні і вірші
У ряд з ракетами стоять.
Де кажуть війни недобиті
Слова смертельної хули.
…В двадцятий вік потрібно жити
За двадцятьох, що не дійшли.
Й боліть двадцятибальним болем,
І долі двадцять раз пройти.
За двадцятьох орати поле,
За двадцятьох тягар нести.
За двадцятьох літати в небо
І припинити війнам лік:
Щоб кожний жив лише за себе
В майбутній, двадцять перший вік.

(Григорій Чубай)

***
Дивлюся я у серпень крізь серпанок,
Дивлюся я у серпень з-під руки.
А там по росах носить з саду ранок
На плечах запахів мішки.
А там із неба зорі переспілі
Всю ніч падуть, вигупують об дах.
Й сумують стерні сумом пожовтілим,
Лишивши радість в буйних колосках.
І ожереди стали край дороги —
Благословіння в свого поля ждуть.
Набравши вітру в пазуху терпкого,
Вони ув осінь скоро попливуть.

(Григорій Чубай)

***
тихий дощ
у долоні
прощанням точиться

вже скоро будуть
пригорщі повні

очі — звірята
карі звірята
біжать тебе запам’ятати

а пригорщі повняться
пригорщі повняться
а дощ сильнішає і сильнішає

вже й на прощання
той дощ не схожий
бо за ним вже тебе не видко
очі — звірята
карі звірята
кудись біжать за тобою шукати

та знову і знову
ні з чим вертають
чи то мокрі од зливи
чи то заплакані

(Григорій Чубай)

Трава

Я трава прадавня дика трава
до билиночки вирвана до стеблиночки
витоптана і врешті гудроном гарячим
напоєна і здавалось назавжди
під ним похована

та сьогодні вранці я потрощила
ваші асфальти
росту
ось я вже вам по пояс
ось я вже вам по шию
ось я вже вам по очі
і дивлюся ув очі віщо
ось я від вас уже й вища
я трава
Я знаю що вам це не до вподоби що
я вища од вас і назавтра ви нашлете
на мене бульдозери і знову вирвете
мене з корінням або ж акуратно
підстрижете під лінійку і щогодини
дбайливо поливатимете водою із крану

А я тоді без’язико мовчатиму як і оті
мої газонні цивілізовані родичі бо
я просто трава і я не про себе
прийшла вам нагадувати бо ви не тільки
мене одну забули я прийшла вам нагадати
що ви все-таки люди і що ви також
повинні щодня рости
я трава

(Григорій Чубай)

***
Зламаймо свого спокою канони,
Спалім до свого спокою мости.
Візьмім на плечі небо, що дано нам,
Щоби його по світу рознести.

Хай буде всім і радісно, і сумно
Зачуть висотний дих його вітрил.
…Несім для днів прозорість світлодумну,
Для вечорів — розмай червоних крил.

Несімо для світань блакитні мева,
Несім для ночі зоряні плащі.
Точім на плечі людям і деревам
Із того неба сонячні дощі.

Точім із нього бурі буйновійні,
Пускаймо диво-птахом із руки…
Лиш рознести його не пожаліймо,
А то безбарвним стане
І важким.

(Григорій Чубай)

***
Діти не вміють сміятись
заздрісно,
Крізь сльози сміятися
і від злості.
Діти завжди сміються
радісно.
І їм заздрять дорослі.

Повно щирості в тому сміхові,
Повно сонця розлитого,
Повно пролісків,
повно втіхи
І ще чогось
невідкритого.

Сміх той тягне
з землі до неба,
Наче жайвір,
струну із радості…
І якщо у душі у тебе
Захвилювалася лють
чи заздрість,—

Ти всміхнися отак
по-простому,
І повернеться щирість втрачена.
…Люди!
Все робіть по-дорослому,
Тільки смійтеся
по-дитячому!

(Григорій Чубай)

***
Слово
Принести в поезію
Хочу щось нове,
До того не знане,
З глибин добуте.
Шукаю в народі
Яскравого слова,
Щоб віршем натхненним
йому вернути…

(Григорій Чубай)

***
І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

…Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
І знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття…
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

(Григорій Чубай)

Роздуми

Зелені яблука нестиглі
Всю ніч вітри обтрушують
І почуття приносять дивні,
І щохвилини думать змушують.
І сумніви усе не тануть:
Мо’, дарма я пишу годинами?
Чи стане сили,
Чи дістану
Із світлих душ тепла перлину?
Чи буде спів міцніший сталі,
Такий, що всі негоди витрима?
…Щоб вірші встояли,
не впали,
Мов яблука, у ночі вітряні.

(Григорій Чубай)