Таємниця буття: натхненна поезія Івана Драча

Нова поетична добірка готова до вашої уваги, і знову разом ловимо натхненну та бурхливу хвилю української поезії шістдесятництва. Цього разу, запрошую вас порадувати серце віршами видатного майстра поетичного слова Івана Драча: у добірці знайдете інтимну та філософську лірику, сповнену тонких чуттів, яскравих метафор і захоплюючих історій. *** Без тебе світ — це тьмавий морок. Без…

***
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.

Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.

Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.

Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..

(Іван Драч)

***

Б’ють кропом у ніздрі осінні базари,
І яблука тяжко на зиму пашать.
Дні мчать у непам’ять, як темні хозари,
Принишклим морозом цвіте сіножать.

Блакитний мороз стане сивим морозом.
Той білим серпом все на сніг пережне,
Та біла земля під зимовим наркозом
Женьшенем калини врятує мене…

(Іван Драч)

***
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна – великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ.

(Іван Драч)

***
Ніч западається. Крикне криком ранок.
І сонце вдарить сонцем навсбіч.
На лижах вирвусь я за полустанок,
Де горло річки булькотить, мов ніч.

Така ж вона сутужна пару котить,
Останні дзвони літа видиха,
Та вже мороз — хитрющий білий котик —
На лапках ходить, мов коло гріха.

А палиці застогнуть бамбукові,
Як одірвусь я і пірну згори,
А дзвони літа я відчую в крові,
Бо кров моя у дзвонах цих горить…

(Іван Драч)

***
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.

(Іван Драч)

***
Цей шум осокора вночі
Безсонно мене по плечі
Зеленим листком торкає
Було життя — і немає
Як шум осокора вночі

Цей шум осокора зрідні
В дитинстві шумів він мені
І нині торкає в тривозі
Життя я згубив по дорозі
Ще й слухаю в самотині

Цей шум осокора вночі
Такі потаємні ключі
Згубив я — мені їх вручили
А я загубив як причинний
І тихо ридаю вночі

Цей шум осокора цей щем
Ридає і стогне з дощем
А стільки в мені розпуки
Що звів осокір свої руки
Накривши мене плащем.

(Іван Драч)

Весняна акварель

Це вже не сон — це сон-трава
Гущінь замшілу прорива,
І ніжним чадом, чудом чистим
Бузкова свічка понад листом
Вже злотом-пломенем жива.

Це вже не сон — це вже котики
Сидять на лозах в сні екзотики,
Мурличуть хижо, мають запити
Рій бджіл у пазурі спацапати,
Продмухують пухнасти ротики.

Це вже не сон — це вже весна
Безсонна бродить, як мана.
Здираю з серця сну шкарлупцу
І в небо сиве серце пущу —
Хай сивим жайвором зрина!..

(Іван Драч)

***
Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні
Жар-птиця фенікс зводиться на дні,
Як бавить пір’я, як поводить оком
І в кожні пологи разить електрошоком.
До краю розшматовує істоту,
Буденну і тверду мою достоту,
Дощенту вимордовує, розкраює,
Жахає пеклом, де там к бісу раєм!
Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,
Душі бездушно полишає жебра,
Із лютістю нещадною мене
Лиш попелом на сторони війне
І геть злітає горда — неймовір’я, —
Мені перо лишивши, мале пір’я,
Яким пишу про клекіт сонця спомин,
Весь знищений і чорний — в сажі комин!
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую — знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В’є фенікс знову золоте гніздів’я,
Меча загнавши в душу по руків’я!..

(Іван Драч)

Бас і плач

Цей джміль — мужчина з оксамитним басом,
А як він плаче, як його береш
За голову, щоб випустить тим часом
Співця з павучих бісівських мереж.

І — щоб не вжалив. Хай гуде мужчина.
І хай несе шаляпінський свій бас!
А плакав, як зацурана дитина.
До мене плакав. І до всіх до вас!

Де в нас сидить той плач, такий маленький,
Де в нас джмелить гірке те джерело,
Коли ідем по линві по тоненькій
Свого життя, а бас — на все село!

Де перехід той між плачем і басом,
Бас певності де перерветься в плач,
Коли йдемо між простором і часом
У павутинні зривів і невдач?!

(Іван Драч)

Міражі

Хижий вихор тне ножами,
Хиже сонце тяжко спить,
Сон виткими віражами
В міражі мої летить.

Мерехтять вони — облесні,
Чесним намірам чужі,
Безсловесні, безтілесні,
Надто знадні — міражі.

В них м’які льодисті пальці,
Крижанисті пазурі.
Думці, змореній весталці,
Душать шию в хитрій грі.

Душать ніжно — в напівсили,
Душать в пахощах імли.
Поманили, полонили,
Хижим раєм облягли.

В міражів сухотні груди,
Астматичний подих-пах.
Ефемерністю марудить
Хтось когось в пісних пісках.

І тому у вирі знади,
Ставши й на піски-ножі,
Знати, знати, завжди знати:
Міражі — це міражі…

(Іван Драч)

Мачинка

Мороз вже сивий доцвітає,
Вже день од холоду закляк,
А тут, де падолист витає,
Між листом жовтий сяє мак.

Мала мачинка і кульгава,
На ній я душу зупиню:
Йде Панна Осінь золотава
З маленьким келихом вогню.

Пелюстки скоро спалить іній,
А з ними вигаснем і ми,
І скільки дивних ніжних ліній
Згорить у кратері зими.

Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак —
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак.

Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираєм лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?

(Іван Драч)

Бабусенція

Ой оце чудне дівчатонько, ой-я,
Щосуботоньки їде з містонька
До бабоньки, до бабусеньки, ой.
Лишає свої інфузорії-туфельки,
Скидає свої лаковані туфельки,
Одягає куфайчатко порване, ой-ой-оєчки.
У бабцюлі, у бабусеньки, ой,
Взува старі чоботи-шкарбани,
Бабчині чоботи-чоботищеньки.
Наносить води повну балію —
Ще відро, ще відро, ще відеречко,
Та в баняки, банячища, ой,
Та любисток зімліє в горнятах,
Аж зімліє бабусина хата, ой-ой-ой,
Хата, хатуся, хатинонька,
Хатусенька, Хата Стріхівна, ой.
— Заворожи мені, бабченько, ой-я,
Бабусенько, бабулиня, бабусенція.
Ой гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-єчки.-
Ляпотить, хлюпотить у ночовоньках
Дівулиня, дівчина, дівогоренько,
А бабуся так і вештається, ой-я,
А бабище все шупортається, ой-я,
З кочергами, з баняками, банячищами.
Внучка, внученька, студентонька
Спить у баби на ряднищі, на рядні
Під кожухом, кожушиськом, кожушариськом.
На лежанці в цмоки цмокає, аж оєчки.
(Випадає їй казьонний дім,
І валет бубновий в нім,
Туз хрестовий заберу,
Швидше вже сама помру.)
А дівуля, дівчинина, дівувальниця
До кожуха, кожушенька так і горнеться,
А бабуся, бабулиня, бабусенція
До дівчиська, дівчиииська так і тулиться —
Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка,
Бабумамця, бабутатко, бабусонечко.

(Іван Драч)

Люди, машини, бджоли

Це в Ялті було.
Раннє таке тепло.
Випустили бджіл на Теплого Олекси.
Аж раптом вдарили сніги.
Гроза гуляла, кипариси била.
І блискавка серед снігів, і грім
На цвіт мигдалю і на перші бджоли.
Коли одхекалась гроза,
Сніги лежали, тихо танули.
Дороги чорні протряхали першими,
Нагріті сонцем вабили бджолу.
І, знаджені асфальтовим теплом,
Летіли бджоли і сідали вмерти.
Машини їх душили мимохіть —
Хіба машина та бджолу убачить!
Аж раптом дві бабусі між машин
Все по узбіччю туляться.
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
Несуть пляшки здавати
У гастроном побіля порту.
Пляшки в авоськах дзеленькочуть
І музикою все сказати хочуть:
На бджіл не наступайте, люди!
Бджоли, не наступайте на людей!
Курортники співають біля моря,
І двом бабусям весело удвох:
— Як нині сонячно і гарно! —
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
— Ось пляшки здамо, кагору купимо,
А в тебе, Танько, ще півхека є,
А в мене півхлібини, та закропимось,
Ось на бджолу не наступи.
Живенька ще, а ті подушені,
Як гарно нині, сонце коло нас.-
Старенькі, кривенькі, горбатенькі
Дріботять поміж бджолами.
Бджола на них теж
Не наступить ніколи.
А машини нічого не бачать,
І їм не пробачать бджоли.
Одна горбата,
Кривенька друга,
Перша подруга
І друга подруга.
Сміялись, реготали, були щасливі.
А я, молодий, не горбатий і не кривий,
Бджолу обминав, задушену і живу.
Ридав, як проклятий, висміював щастя,
Бо я був одночасно
Машинами,
Бджолами
І тими двома каліками,
Такими щасливими.

(Іван Драч)

Залізо

Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!

Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став залізним я втричі аж вдвічі,
Ми, з заліза, залізні і злі.

Бо залізо залізло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На мої на залізні груди
Аж заточується бджола.

Я залізно зимую у літі,
Залізняк я села і зела.
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля.

(Іван Драч)

Жінки і лелеки

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.

Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б’є.

Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж —
У небесах вони зависли ніжним сумом —
Прощальний і зачаєний віраж.

Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш — летиш, я чую шум крила.

Ця дивна злагодженість і небес і долу —
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.

Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає.

(Іван Драч)

Блудний син

В Лос-Анджелесі, просто на газоні,
Впав чоловік в травицю долілиць
І бачить крізь планету: грають коні
І грає Роська в шалі їх зіниць.

Впав чоловік і бачить крізь всю землю
Траву свою і стежечку свою,
Таку свою, що геть не відокремлю
Від тої споришевої в раю.

Впав чоловік під пальмами чужими
І бачить верболози, й чагарі,
І сиву матір з сивими дверима,
Де туляться на кроквах дві зорі.

Впав чоловік, і годі йому встати,
І кранами його не підвести.
Він бачить крізь планету: вийшла мати,
Він крізь планету шепче їй: “Прости”.

Хто він такий? Чого він так ридає?
Чого він сльози сушить крадькома?.
Це блудний син. І хто його не знає?
На скронях в нього вже кипить зима.

В Лос-Анджелесі, просто на газоні,
Впав чоловік в травицю долілиць.
Над ним ревуть тяжкі залізні коні
І небо стогне від залізних птиць.

(Іван Драч)

Імпровізація

Вітре, вітре, дми на ватру,
Постав мені, вітре, варту,
Щоб моя бурханна ватра
Лише сонця була варта.

Постав варту з трьох стеблинок,
З трьох стеблинок-вартовинок,
Щоб вони, ці дивні чати,
Вміли дихати й мовчати.

Як вона прийде до ватри,
Щоб вони не встали з варти,
А щоб дихали й світили,
Щоб їй смуток золотили.

Вітре, вітре, як їй тужно,
Як недужно, як сутужно!
Може ж моя дивна ватра
Лише сміху її варта,

Та хай світять три стеблинки,
Хай вартують вартовинки,
Хай вогнем стають потому —
Всі ми попелом у ньому…

(Іван Драч)

Тихий етюд

Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?

Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламаних брів?

Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?..
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої…

(Іван Драч)

Етюд кохання

Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.

Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.

Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.

(Іван Драч)

Етюд про хліб

Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.

На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.

В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

(Іван Драч)

Лебединий етюд

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.

Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу між лататтям та Оріонами
Ти лебедкою плинеш у безкресі мої моря.

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

(Іван Драч)

Музичний етюд

Помаранчева стигла палітра
Горизонту вина подає.
Запрягає музика три вітра,
Щоб процокати в серце твоє.

Вибухають сонати високо
В епіцентрі твоєї журби,
І сімфонії чорні соколи
Гострять крила об чорні дуби.

І троянд неціловані жмутки
Посивіли з чиєїсь вини.
І по клавішах сивого смутку
Ходять сині сумні слони.

Та, до крапельки сонцю віддане,
На пшеничних вітрах встає
Твоє чисте,
густе,
провітрене,

Помаранчеве серце твоє.

(Іван Драч)

Врубелівський етюд

Він мав печальні всевидющі очі –
В орбітах диких голубі дива.
В них світ буденний, темний і порочний
На полотні празничним оживав.

Він суть пізнав. Він розтинав основу,
Відкинувши ледачу простоту,
І барви дихали п’янким болиголовом,
І бризки сонця стигли на льоту.

Війнуло смутком зранених конвалій
З очей ним не породжених Купав,
І, ніби Демон, в надлюдській печалі
Митцевий розум у борні упав.

І, незмальована, шугала десь жар-птиця,
І глузував “знавець” з його картин,
Та мудрі очі перейшли границю,
Якої розум ще не смів сягти.

(Іван Драч)

Соняшний етюд

Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця — оранжові, тугі,
З тривожними музичними очима.

Ось сонце віри, чисте і просте,
Ось сонце міри з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.

І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця — кладіть мені серця,
Як мідяки, пожмакані журбою.

Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.

(Іван Драч)

Таємниця

Був похорон. Були промови.
Був холод склеплених повік.
В труні без мови і обмови
Лежав відомий чоловік.

На марах ще сосновий човен
Чекав підземної плавби —
На дні таємних улоговин
Уже розсунулись гроби.

Тужила зридано дружина.
Сини вернигори були.
Машини на гарячих шинах
Сніг, мов копитами, гребли.

Студив оркестр чоло гаряче.
Вуста торкалися чола.
Земля чигала вже, неначе
Крило підбитого орла.

І тут, у злагодженій тиші,
У церемоній строгий план,
Коли й сніжинок шерхіт дише
Непевністю усіх пошан,

Прийшла у строгому одінні
Жіноча постать в мить гірку,
Легка й прозоріша від тіні
По тім рипучому сніжку.

Вуалі спаленим малюнком
Вся нахилилась до чола —
І раптом мертвому цілунком
Запеклі губи обпекла.

Здивовано здригнулись люди,
Перезирнулись — хто куди.
Бив барабан себе у груди —
Йди, таємнице, йди вже, йди!

Вона ж, як в траурі тополя,
Стояла викликом для всіх —
Його любов? пригода? доля? —
Ловила в рукавички сніг.

Його розвергана темниця
За ним вже простягала дно.
Стояла жінка-таємниця
З життям запеклим заодно.

У мить оманну, мить гортанну
День ледь фіалками запах,
А сніг летів і вже не танув
На одцілованих губах.

РОБОТА І ДОЗВІЛЛЯ

Одна кімната — наліво,
Друга кімната — направо,
Моя кімната — посередині.
В одній кімнаті Робота
День і ніч вистукує на машинці.
В другій кімнаті Дозвілля,
Безтурботне, цілується, випиває,
Лається, аж вуха слонові в’януть.
— Гості-сусіди, завітайте до мене.—
На один стілець сіла Робота,
На другий стілець Дозвілля присіло.
— А де ж мені, господарю, сісти? —
На один стілець я присів.
На другий Дозвілля лукаво присіло.
— Господарю, де ж Роботі у вас присісти?—
На один стілець присіла Робота,
Я серйозно присів на другий.
— Любчику, де ж Дозвіллю в тебе присісти?
— Слухайте, а коли я внесу третє крісло?—
…Вони обоє дивились у вікно.