Лірика мудрості: філософські балади Івана Драча

У одній з попередніх поетичних добірок я вже ділилася з вами віршами Івана Драча, відомого українського поета, перекладача та громадського діяча, одного з учасників руху шістдесятництва. Сьогодні ж окремою добіркою запрошую вас до читання деяких його балад, що не припиняють чіпляти читачів лірикою мудрості, образністю метафор, емоційністю та виразністю поетичних історій. Читаймо, думаймо, надихаймося! Крила…

Читаймо, думаймо, надихаймося!

Крила

(Новорічна баляда)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.

Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.

(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).

Жінка голосила: “Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!”

Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.

(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила).

(Іван Драч)

Балада про соняшник

В соняшника були руки й ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
-Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

(Іван Драч)

Балада роду

В мого роду — сто доріг.
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Тай сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.
Сто стежин у світ летить,
Він — сто першеньку протопче.

Роде рідний! Не стилушить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…

(Іван Драч)

Балада про відро

Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.

Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, стітильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.

Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.

Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.

(Іван Драч)

Жартівлива балада про випрані штани

Ніч розписала небо
в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка.
Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі –
і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні
сірі штани.

Баняк на плиту поставила.
Дістала з полиці мило.
А місяць у білих споднях
з батьком у шахи грав.
Далеко овогнене місто
на сон голубий мостилось.
Смачною була після пива
густа кабачкова ікра.

Відгонили грушами хмари.
У вітрі топилися шепоти.
Сад колихався солодко
на гойдалці тишини.
А на пружинистій шворці,
звішені за манжети,
Пришпилені гострими зорями,
в небо ішли штани.

(Повні образи, повні огуди
Мої пишногубі етюди.
“Це вже занадто, це вже занадто” –
Мені нашіптували сонати,
І розсипались по панелі
Мої рондо і ритурнелі –
Я обійшовся без них,
Оспівуючи штани.)

(Іван Драч)

Баляда двох

На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.

Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.

Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.

Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!

Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.

Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.

(Іван Драч)

Балада про пера

Перо сови мені на стіл упало,
І стрепенулось дико і зухвало,
І прошептало виклично: “Лови!
Бери й пиши — пиши пером сови!”

Я — жайвір по натурі. Не для мене
Перо совине, хитромудро вчене.
Ще цілий вік писать мені готове
Перо ясне, ранкове, жайворове.

Перо орла мені кинджалом впало,
Так стрепенулось синьо — чорно стало,
Так сила в ньому клекотала зла:
“Бери й пиши — шалій пером орла!”

Я — жайвір по натурі. Син калини.
Не втримаю в руці перо орлине,
Хоч так мені, буває, закортить
В орлині крила одягнути мить.

Аж тут перо упало солов’їне,
В нім — місяць в сонці,
все воно — промінне,
Всю душу воно вилюбить до дна —
Перо — екстаз, перо — самотина.

І здався я. Совине взяв. Орлине.
І жайворове взяв. І солов’їне.
І кожне з них вмочаю у Дніпро.
Яке ж це зараз у руці перо?

Чому ж тулю до серця всі ці пера?
Чому душа захланна, ненажера,
Хай в іншім — щедра,
тут же — хай напасть,
І жодне на виміну не віддасть?!

Чому їх сила завжди на заваді —
Й вони в душі взаємно перекляті,
Й коли гримить світів лихий огром,
Найбільш пишу німим своїм пером?!.

(Іван Драч)

Балада про ступу

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха.
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей.
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні розгупані плечі!
Вже десь аж на дні і не дивляться в очі
Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.
Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розтрусив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькі сидять і кутю товчуть.
В куті на ряднині, де сохнуть поліна,
Старі возсідають в чотири коліна.
Дивлюсь — то не ступа, а гільза німецька,
А в гільзі — пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І пріють старі у чотири руки!
А роки-мороки у прірву летять,
А в міді горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупає в гільзу дядько Варфоломей,
І гупає в гільзу тітка Мартоха,
І дзвонить та гільза, як ціла епоха.
Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.
Стовклася у ступі. Лиш пам’ять дзвенить.

(Іван Драч)

Балада про вузлики

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний — приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний — грівся у Корупчихи
І виносив од неї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнюші —
Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може зав’язати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розв’язував
І зав’язав їх навіки у пам’яті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не зав’язувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики пов’язала.

(Іван Драч)

Балада про Сар’янів та Ван-Гогів

Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.

Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях гички зеленоросої,
Призьба тече у вогненну шопу
З-під вашого пензля з сипучого проса.

В проваллях чекає розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звітрілих, гречаних.
І мліє палітра на згорблених спинах,
Розведена потом в мішках десятчаних.

Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках,
Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.

Сніпки золотисті загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я ваші думи тереблю,
І крапка в баладі моїй — сльоза.

(Іван Драч)

Балада про усмішку

Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста.
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитии,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити.