Мамо, вечір догора. Вірші Бориса Олійника

У новій поетичній добірці до вашої уваги зібрала низку улюблених віршів українського поета Бориса Олійника, визнаного майстра ліричної та оповідної поезії. Запрошую почитати його щемку і мелодійну лірику. Заболю, затужу, заридаю… в собі, закурличу, А про очі людські засміюсь, надломивши печаль. Помолюсь крадькома на твоє праслов’янське обличчя, І зоря покладе на мовчання моє печать. Забіліли…

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів’яле чаїне крило.
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, –
Забіліли сніги… забілили сніги…
замело.

Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип… чи сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки.

Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю… в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.

(Борис Олійник)

***

Я прийду уже з посрібленими скронями,
Обважнілий під умовностями й узами,
В той завулок з тополиними колонами,
Що тече мені під серце, наче музика.

Під ворітьми, де літа мої проходили,
Я об спогади спіткнувся, мов загнузданий.
І хлюпне мені тремкою прохолодою
Твоїх пальців лебедино-біла музика.

Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іній мого досвіду
У завулку, що гучить мені як музика.

А кохання найгрізнішими указами
Ні зів’яти, ні вхолонуть – не примусити.
А єдиних слів, на жаль, було не сказано…
А для чого ті слова, як плаче музика?

(Борис Олійник)

***
Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, –
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею світанковою.
Дивом-казкою,
Юним соняхом, –
Сива ластівко,
Сиве сонечко…

(Борис Олійник)

***
Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила у світ.

Як прощались – присягали, звісно,
Ми ж тобі і те і се:
І любов довічну, і вірну пісню
У своєму серці принесем.

Та й пішли собі на чотири боки:
Хто плаями, хто шосе.
Снопувались дні, скиртувались роки,
Забувалось те і се.

В того жінка вийшла якась невправна,
В того клопоту як гусей.
Третій побивавсь: “Діла державні”.
А четвертий – те і се.

Мати працювала в городній бригаді
І любила борщ пісний.
Перед сном, бувало, вмикала радіо,
Як передавали пісні.

А роки летіли, мов сиві коні…
Вже й недобачати стала.
Над очима клала дашком долоні –
Ждала-виглядала.

На двадцяте літо сини згадали,
Вдарили у поли скрушно.
Зрештою, на карті… село відшукали –
Рушили.

За поріг ступили:
“Здрастуй, ненько,
Вибачай, що трохи запізно.
Так зате ж тобі ми, хоч і далеченько,
А таки ж принесли пісню”.

“То сідайте, діти. Дарма що тісно,
Дяка, що згадали мене.
А найбільша дяка вам за пісню!
То, синочки, хто ж почне?”

Перший зашарівся, наче ружа,
Другий прикусив губу.
Третій наполохано: “А чи зручно?”
А четвертий каже: “Забув”.

І чогось так боязко озираються,
Мовби хтось у шию жене.
Почекала мати
та й знов питається:
“Ну, так хто ж, синочки, почне?”

Мовчать…
То послала їм долівку ряднами,
А собі у голови – кужіль.
Перед сном ввімкнула звично радіо:
Хай уже співають чужі.

(Борис Олійник)

***
Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг,
щоб він м’яко – до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж одна – зважилась.
Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно.

(Борис Олійник)

Пісня про матір

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намимислили, мамо?
– А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою –
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”, –
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

(Борис Олійник)

Про хоробрість

У колгоспі зітхають корови печально,
Бо я дядька везу в лікарню.
Він лежить на гарбі, як святий із Почаєва,
Сивий-сивий і мудро безхмарний.

Поперек йому біль пропікає та ломить,
А він ще й шелестить губами:
– Ти давай через ліс, щоб поменше знайомих,
Бо невдобно – лежу, як барин.

І мені зрозуміла тривога дядькова,
І ніяковість зрозуміла:
Він уперше в житті не править конякою,
А лежить на гарбі без діла.

І од того лице його полум’ям дише,
І зривається з уст трійчатим:
– Це ж сказитися можна, туди його в дишло, –
Цілі дні без роботи качатись!

Потім тихо, сховавши в зіницях болі,
Нахваляється дядько на завтра,
Що оце хоч книжок начитається вволю
Про любов та про космонавтів…

Шкандибає гарба по бруківці райцентру,
Пропускаючи авта коректно.
І стоїть край дороги забута церква,
Як невдалий макет ракети.

А ми їдем двадцятим сторіччям
конякою,
І мій дядько глаголить істину:
– Це ж подумать, яким треба бути одчаякою,
Щоб рішитись в ракету сісти?!

І лежить він на возі, важкий і нароблений,
І сіда йому сонце на лоба.
І незвісно, кому треба більше хоробрості:
Космонавту чи хліборобу?

(Борис Олійник)

***
О, це осіннє журавлине “кру!” –
Листя вмира
і на брук осипається.
Все повертається на правічний круг.
Все повертається… все повертається.

Сивий мій друже…
Ах, сивий мій друг,
Лихом об землю, як шапкою, вдаримо:
Все повертається на правічний круг.
Казка далека гойдається маревом.

Кінь виривається з теплих попруг –
Що йому холод,
як воля всміхається!
Все повертається на правічний круг.
Тільки літа молоді не вертаються.

Як вона хмільно спадала униз –
Руса коса твоя… руса до пояса.
Жаль, що було те давно… аж колись.
Жаль, що до днів тих тепер –
як до полюса.

Тихо… як тихо… як тихо довкруг.
Інші комусь присягаються… каються.
Все повертається на правічний круг,
Тільки слова не вертають.
Лишаються.

(Борис Олійник)

***
О жовтий квіт мелодії розстань
Над строгими квадратами перонів…
І тихий сум. І подано состав.
І ти пливеш од мене на платформі.

– Ну, що ж, прощай, – у котрий уже раз
Губами вимальовую похмуро.
А ти – і не дружина, й не сестра –
Кладеш долоню на мою зажуру.

Прощай…
Мій плащ на осені прижух,
І в тебе очі затаїли муку.
А можна б раптом перейти межу,
І ти – моя. І к бісу всі розлуки.

Сказати полустанкові: “Прости.
Набридли рейки. Час і до спокою”.
Але тоді вже й ти була б не ти,
І я б уже не був самим собою.

Тож знов: прощай.
Состав мій одійшов,
Щоб ти виходила чекати знову,
Щоб хтось дрібненько розтрусив смішок
Над дивом платонічної любові.

А я щасливий, що вручила ти
Мені одвічну тугу за тобою,
І хоч тебе лиш вигадав такою,
Зате й вірнішу тебе не знайти.

Зате я певний: ти, немов сосна,
Чекатимеш на сірому пероні
Навіть тоді, як спиниться состав
І я уже не вийду із вагона.

(Борис Олійник)

***
Отак вітерцем перейти за леваду шовкову –
Засвітиться гай, а за гаєм – село.
І все проминуле до мене повернеться знову,
А літ перебутих одразу немов не було.

І я упізнаю хустину легку за плечима,
Хоч стільки у ріках злетіло води!
І ти мені тихо озвешся своїми очима…
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Ніколи…
Завжди.

І я повернуся у пору мою світанкову,
Відчувши в долоні пелюстку руки.
І вперше промовлю колись не промовлене слово,
І вернуться в осінь з тієї весни ластівки.

Розтане сніжок на роками притомленій скроні.
Повернеться листя в грудневі сади.
І дзенькнуть вудилами юності нашої коні.
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Навіки.
Завжди.

Залітна сніжинка сльозою зійшла на долоні,
Морозом шепнула мені сивина,
Що вже не повернуться юності нашої коні,
Бо надто далека між нами лягла далина.

Погасле багаття давно на вітрах холодіє,
І стільки у ріках злетіло води!
І час забувати тебе як незбуту надію…
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Навіки.
Завжди.

(Борис Олійник)

В оборону хліба

Юначе мій, чиєїсь мами сину,
Зодягнений на джинсовий мотив, –
Я аж завмер, коли ти… півхлібини
“В дев’ятку” натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину…
Футбол, як бачиш, – не солодка гра!
Перепочинь. Та поговорим, сину,
Бо є про що. І – вже давно пора.

Я просто, не домішуючи меду,
Скажу:
коли ти замахнувсь ривком
Ударить хліб,
твоя весела кеда
Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так,
що потемніло в оці
І по державні крайні рубежі
У всіх, безхлібних в сорок шостім році,
Від жаху похололо у душі.

А у батьків, які на полі ратнім
Ділили хліб, мов долю, у бою,
Озвалися старі солдатські рани
І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м’яч, –
Так засногнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач…

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто – чуда із чудес, –
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло
До братнього трудящого коша.
Ми в нім шануємо не тільки діло,
У нім – народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:
Ти можеш лущить м’яч, немов горох,
Але коли ти замахнувсь на душу –
Дивись, щоб не спіткнувсь… на чотирьох!

(Борис Олійник)

Не для дітей

– Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.
Так… «Краще померти стоячи…»
Сказано мужньо і строго.
…А в них були перебиті
Ноги.

Вони піднялись на колінах –
І впало вороння крепом.
…Ой зросла у полі
червона калина,
А над нею – синє небо…

Це я не вам, діти.
Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще,
ніж стоячи
жити.

…Діти,
Читайте історію.

(Борис Олійник)

***
На човнах золотих
Заплива молодик
За тополю…
За тобою лечу,
Журавлино ячу
За тобою…

А туман-ворожбит
Зав’язав мені світ
Ворожбою.
Тільки світить роса,
Як остання сльоза, –
За тобою.

За порошею літ
Пригасає твій слід,
За тужбою.
Тільки сніг, наче сіль,
Опадає на біль
За тобою.

Лиш надія світа,
Через межі пита
Із журбою:
Чи хоч в пам’яті ми
Торкнемося крильми
Із тобою.

(Борис Олійник)

Біла мелодія

Глянув: лелечко, лілії!
Світ мій в білому-білому.
Я в сні?
Ні-таки, ні-таки ж!..
Ліг
сніг… Срібною ниткою
В’ється тиша між вільхами,
Пахне юною вільгістю,
Пахне чистою вільгістю,
Пахне… вічністю… даль.

Небо – вигнутим дзеркалом.
Зорі тонко подзенькують.
“Дзінь-дзінь”, – дзвінко подзенькують,
Мов на люстрі кришталь.
Я один,
а тільки тіні бігають,
Сам-один у цій біблейській білості,
Тільки іній невагомо скапує,
Хтось плече моє торкає лапкою.
Хто ж це так голубить лапки лапкою?
Озираюсь –
тільки тінь.

Тільки тінь біла
біло
бігає.
Скік на гілку голубою білкою.
Скік на гілку.
Да скік із гілки…
Гілка в гілку.
І я один.

Тільки вітер вміло вимуровує
У заметах замок
зачарований.
Там живуть казкові феї в білому,
Вийшла, глянула на мене
з лоджії.

Я спинився, наче заворожений…
Десь розтала за туманами лоджія,
Тільки віхола та біла мелодія…
Тільки сніг та біла мелодія…
Біла-біла…
І я – один.

(Борис Олійник)